РОЗДІЛ 2
СТАНОВЛЕННЯ ПОЧАЇВСЬКОГО МОНАСТИРЯ ЯК ПРОВІДНОГО РЕЛІГІЙНОГО ТА
КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЬОГО
ЦЕНТРУ НА ВОЛИНІ
У даному розділі подано аналіз етапів розвитку монастиря у різні історичні
періоди. Показано внесок представників різних конфесій (яким належав монастир)
у розбудову обителі.
2.1. Заснування та розбудова монастиря на горі Почаївській
Кожен народ має власні національні святині. Серед них особливе місце належить
монастирям, храмам, чудотворним іконам, мощам святих і преподобних, писаному
Божому Слову. В Україні значення святинь ці об’єкти набирали не тільки від
прояву в них або через них суто релігійного, святого, божественного, а й від
міри і характеру їх входження до народної історичної канви, зв’язку з
героїчними традиціями минулого. Тому і значення Почаївської Лаври не слід
обмежувати лише як релігійної святині. Вона є загальнонаціональним символом,
оскільки була і є центром культурного і духовного життя значної частини
українського народу, що забезпечував на певних історичних етапах збереження
етнічної ознаки українців.
Оригінальних документів про початки існування монастиря на Почаївській горі
немає. Усе, що написане про його перші сторіччя, – це записи давніх переказів і
легенд. Але дослідники вважають, що легенди постали не лише на самих вигадках,
але й мали реальні підстави, коли брати до уваги характер тих описів, що
сягають трьох чи чотирьохсотлітньої давнини.
Один із дослідників Почаївського монастиря, І. Дубилко, пропонує версію, що
шведський король Карл ХІІ свого часу пограбував монастир, окрім того, наклав
контрибуцію і пригрозив, що коли не буде викупу, то він обитель знищить.
Гетьман Іван Мазепа, довідавшись про таку загрозу, наказав вивезти багато
цінностей на переховування в його столицю Батурин. Можливо, що туди був
вивезений архів з монастирськими літописами. Цієї ж думки дотримується
митрополит Іларіон і додає: «…року 1708-го, 2 листопада всі ці неоціненні
почаївські скарби згоріли, коли москалі спалили гетьманську столицю..» [218,
c.59]. Дмитро Дорошенко вказує що «…Меншиков варварськи винищив не тільки
залогу, але й поголовно все населення Батурина, не жаліючи ні малого ні
старого, а потім спалив місто» [179, c.2].
Існує й інше припущення: коли царський уряд наказав греко-католицьким ченцям
залишити монастир, де вони перебували понад 110 років, то, можливо, що всі
літописи були потайки забрані або десь загублені. Але й на такі припущення
немає документальних підтверджень [180, c.11].
Однак, на думку С. Жука, припущення більшості авторів праць про Почаївський
монастир (Архимандрита Амвросія (Лотоцького), А.Хойнацького, Т.Теодоровича та
ін.), що на Почаївській горі вже у ХІІІ столітті була чернеча оселя, – дуже
правдоподібне [189, c.3].
Дехто з дослідників монастиря вважав, що існували два документи, які частково
дають уявлення про початки пустельного життя монахів на Почаївській горі. Один
документ указує на дату 11 лютого 1213 року. Другий, написаний польською мовою
греко-католицьким ченцем в Почаєві, позначений датою 13 липня 1732 року,
цікавий тим, що в ньому, так як і в першому рукописі, розповідь теж починається
від 1213-го року [180, c.11].
Автор скептично ставиться до повідомлення про документ із ХІІІ століття, проте
схильний визнати правдоподібність розповіді, що є в другому рукописі. На нашу
думку, розповідь польською мовою була написана на підставі найдавніших записів,
яких, на жаль, не знайдено. Але й на підставі дотепер написаних історичних
досліджень вірогідно, що історія Почаївського монастиря відтворює історичні
події багатьох століть, тобто боротьбу українського народу за свою віру,
церковну й державну незалежність.
Згідно з найбільш розповсюдженою версією поява першого ченця в Почаєві
пов’язана з трагічними для давньої Русі-України подіями 1240 року, коли потужна
навала татаро-монгольських завойовників змусила мешканців наддніпрянських міст
рятуватися втечею на захід, шукаючи собі безпечного притулку на теренах Волині,
Поділля, Галичини. Одними з таких місць, нібито, й виявилися малолюдні урочища
поблизу старовинного Кременця. Серед прадавніх лісів, використовуючи чи то
природні, чи то рукотворні сухі печери, колишні ченці Києво-Печерського
монастиря саме тут обрали для себе тимчасове пристановище, якому згодом
судилося перетворитися на пустельножитний монастир, тобто такий, у якому кожен
монах провадив своє окремішнє життя. Околиці Почаєва, тоді ще дуже рідко
заселені і вкриті густими непрохідними лісами, найкраще захищали від нападів
ворога. Цей погляд щодо оселення кількох київських ченців на Почаївській горі є
домінуючими в історичних нарисах про Почаївський монастир. Наскільки він
відповідає дійсності, не можемо стверджувати за браком точних вказівок про це в
історичних документах [240, c.11].
Існують й інші, менш імовірні припущення, згідно з якими набожні
ченці-пустельники обрали собі цю місцину значно раніше, а саме невдовзі після
хрещення Русі. Так чи інакше, відсутність будь-яких згадок про Почаїв у
давньоруських літописах свідчить про те, що коли й існувало тут якесь чернече
поселення, то воно не мало помітного значення в перебігу тодішнього світського
та церковного життя. Лише спеціальні археологічні дослідження, які можливі в
майбутньому, зможуть прояснити перші роки існування монастиря.
У щомісячнику “Волинські єпархіальні відомості” за 1896 рік наводиться один із
переказів, у якому говориться, що «місцевість, де із самого початку був
заснований древній православний Монастир-Скит на горі Почаївській, являла собою
густий, непрохідний ліс, у якому у великій кількості жили дикі звірі та птахи»
[105,
- Киев+380960830922