РОЗДІЛ 2
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ВІДТВОРЕННЯ ПРИРОДНОГО РЕСУРСНОГО ПОТЕНЦІАЛУ АПК
2.1. Концептуальні засади економічного відтворення природного
ресурсного потенціалу АПК
За даними Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро (1992 р.), кожна дитина, що народилася в економічно розвинутих країнах, споживає в 20-30 разів більше ресурсів планети, ніж дитина в країнах третього світу. Якби обсяг споживання природних ресурсів і викидів забруднюючих речовин у навколишнє середовище на душу населення в усьому світі був таким, як у США, людство на Землі, могло б, припинити своє існування. Для того, щоб розвиватися, багаті країни використовують екологічну нішу бідних країн, народи яких ведуть боротьбу за виживання, за що бідні країни повинні брати своєрідну "ренту" у виді запропонованих вище податків, частка яких через Фонд ноосферного розвитку, піде на надання їм фінансової допомоги. Це сприятиме зменшенню розриву в рівні життя між багатими і бідними країнами і, отже, досягнення однієї з цілей нового світового порядку, коли в особливу групу повинні бути виділені планетарні природні ресурси, які необхідно розділити на дві групи. Перша - природні ресурси, що не потрапляють нині під юрисдикцію держав (ресурси Світового океану, космічний простір тощо). Ці ресурси є надбанням усього світового співтовариства і кожна людина планети повинна мати рівну частку благ, одержаних від них. Тому за користування цими ресурсами необхідно встановити відповідну плату для стягнення у фонд сталого розвитку і використання на благо всього людства.
Друга група - природні ресурси, що потрапляють під юрисдикцію окремих держав. До цієї групи відносяться природні ресурси, які без збитку для задоволення в них внутрішньої потреби країни, можуть використовуватися на благо світового співтовариства. Кількість таких ресурсів повинна визначатися самою державою. Під ці ресурси випускаються державні цінні папери, що продаються і купуються на міжнародному ринку; за ці папери завжди можна одержати для використання визначену частину природних ресурсів із відповідними податковими пільгами, що враховують їх вартість.
На рівні окремих екосистем даний механізм має наступний вигляд. При переході людства на ноосферний шлях розвитку вся планета розбивається на окремі екосистеми [302]. Для кожної екосистеми створюється своя власна економіко-організаційна система екологічного регулювання, найважливішими типовими елементами якої є Ради держав (або відповідної країни) з відновлення і зберігання даної екосистеми, виконавчий орган Ради, науково-дослідний центр, екологічний фонд, страхова екологічна компанія, екологічний банк.
Запропонована система створюється для розробки і забезпечення реалізації програм з відновлення і зберігання екосистеми. На підставі екологічних програм складається регіональна екосистемна угода між державами (або суб'єктами держави), що входять у екосистему, в якій передбачається:
- погодження й затвердження довгострокових програм і планових заходів щодо відновлення і збереження даної екосистеми;
- установлення для кожної держави або суб'єкта держави квот на викиди (знижки) забруднюючих речовин із щорічним їх посиленням і доведенням до нормативного рівня, а також квот на вилучення природних ресурсів із екосистеми;
- встановлення економічних санкцій за порушення квот; економічні взаємовідносини між державами (суб'єктами держав) при реалізації екологічних програм.
На національному рівні дії окремих країн необхідно спрямовувати на:
- виконання прийнятих міжнародних і екосистемних угод в галузі розвитку навколишнього середовища;
- забезпечення гармонізації прийнятих природоохоронних правових актів, екологічних норм і стандартів;
- здійснення поетапної, розрахованої на декілька років, перебудови господарського механізму управління економікою згідно з принципами ноосферного розвитку при незмінному пріоритеті прав людини на здорове середовище існування.
Теоретичні і прикладні дослідження з екологізації господарського механізму управління економікою проводяться протягом багатьох років, найбільше відомі два напрями таких досліджень. Перший віддає перевагу прямому економічному регулюванню, що передбачає поєднання методів імперативного, адміністративно-розпорядницького управління з інструментами ринкового регулювання, при вирішальній ролі централізованого, державного втручання в економіку. Другий напрямок віддає перевагу непрямому регулюванню із широким застосуванням економічних методів управління при мінімально можливому прямому втручанні з боку держави. Прихильники даного напряму розглядають проблему забруднення навколишнього середовища під кутом зору досягнення оптимальної ринкової рівноваги між економічними цілями й інтересами "забруднювача" і "того, кого забруднюють".
Головну причину широкого поширення неконтрольованого забруднення навколишнього середовища вони вбачають у тому, що існує прогалина в сфері соціально-економічних відносин, коли деякі види суспільних ресурсів, не одержуючи грошової оцінки, випадають із поля дії ринкового механізму. Тому цей механізм не може працювати на охорону навколишнього середовища, оскільки рівень його забруднення практично не здійснює впливу на результати господарської діяльності підприємців. Причина ж "випадіння" процесів забруднення з ринкового механізму полягає в тому, що на чисті повітря і воду відсутні визначені права власності. Вони - об'єкти "конкурентного попиту", але одночасно - "вільні блага й послуги". Таке положення справ розглядається як серйозна деформація ефективного ринкового механізму, коли, з одного боку, погіршуються результати господарської діяльності підприємств у зв'язку із соціальними витратами на охорону навколишнього середовища, а з іншого - відбувається сховане субсидування забруднювачів за рахунок економії на витратах із запобігання забруднень. Отже, заради розвитку екологічно справедливого ринку необхідно створити субстрат ціни у вигляді економічної оцінки ("ква