РОЗДІЛ 2
ПІВДЕННА УКРАЇНА НА ПОЧАТКОВОМУ ЕТАПІ МОДЕРНОГО НАЦІОТВОРЕННЯ (ХІХ ст. - 1917 р.)
2.1. Модернізація і націотворення в Південній Україні
(ХІХ ст. - 1914 р.)
Початковий етап формування модерної української нації пов'язаний з політичними, соціально-економічними і етнокультурними процесами, які відбувалися в Україні в ХІХ - на початку ХХ ст.
Однією з найважливіших передумов формування модерної української нації було, за переконанням О. Оглоблина, вирішення територіальної проблеми, тобто "органічне з'єднання, споєння всіх ... елементів - географічного, економічного, політичного - у єдиний національно-територіальний комплекс сучасної України..." [544, с. 48, 51]. Ця думка українського вченого, сформульована ще у 1970 р., відповідає новітнім уявленням про націотворення. Сучасний англійський дослідник Ентоні Д. Сміт "першим кроком... до соціального і культурного об'єднання представників нації" назвав "територіальну єдність", "історичну територію, або рідний край" [593, с. 32; 594, с. 23].
Південноукраїнський регіон з його територією, населенням і економікою історично формувався як органічна частина України [636].
Цей процес сягає у глибину століть. Після завершення російсько-турецьких війн ХVIII ст. і ліквідації Запорозької Січі почався його новий етап. Південна Україна була включена до складу Російської імперії, яка заявила про своє виключне право на володіння цим регіоном.
Особливо яскраво позиція Російської імперії щодо приєднаних південних територій була задекларована у Маніфесті Катерини ІІ, у якому виправдовувалася ліквідація царськими військами Запорозької Січі у 1775 р. і накреслювалася політика на майбутнє: "...Січ Запорозьку нарешті зруйновано... Козаки ...почали простягати своє зухвальство, присвоюючи й вимагаючи собі, начебто майна їх власності, не лише тих земель, які були набуті нами від Оттоманської Порти під час останньої війни, але навіть зайнятих поселеннями Новоросійської губернії, заявляючи, начебто ті та інші землі належали їм з давніх-давен, коли, навпаки, усьому світу відомо, що перші з цих земель ніколи не були нікому дані; останні, хоч складають частину Малоросії, але тим більше ніколи не належали й не могли належати запорозьким козакам, тому що вони в самому своєму існуванні не мали жодного законного початку, отже, ніякої земельної власності, а їх терпіли в тих місцях, де вони засіли, замість попередньої військової сторожі; для того ті землі Новоросійської губернії як пусті, зрештою, вигідні не лише для життя людського, а й для охорони кордонів від ворожих нападів зручні, були заселені людьми, створеними для земельного господарства й для військової служби" [119, с. 174-175].
Маніфест Катерина ІІ став ідеологічним обґрунтуванням російської політики щодо Півдня України. Як бачимо, питання імперських претензій на запорізьку спадщину проходить червоною ниткою через зміст Маніфесту. Права українського козацтва на володіння землями Запорозьких Вольностей відхилялись, хоча їхня військова і господарська присутність на Півдні мала значно давнішу історію, ніж перебування тут росіян і поселених імперською владою колоністів, а роль у довголітній боротьбі з Османською імперією та Кримським ханством взагалі важко переоцінити. Є багато підстав для ствердження, що без української участі Росія не вийшла б на береги Чорного моря, а потім і не закріпилася там. Але відбувалося все це в рамках російської імперської стратегії, а українські козачі формування діяли як частина російської армії. Український фактор у відвоюванні південного регіону був підпорядкований російській військовій машині і заявити про себе публічно не міг. Наслідком цього було майже повне замовчування Російською імперією української участі в російсько-турецьких війнах. Серед усього іншого, це могло бути викликане й намірами позбавити українців як окремий народ будь-яких надій скористатися наслідками завоювань другої половини ХVIII ст.
Обґрунтуванням виключних прав імперії на регіон була покликана служити легенда про цивілізаторську роль Росії в "запустілому Півдні", яка стала складовою частиною Маніфесту. Цю легенду настирливо нав'язували суспільству офіційна російська історіографія і російські державні чинники. У дійсності, ще з середини ХVIII ст. запорожці стали інтенсивно освоювати підконтрольні території в господарському відношенні, про що переконливо свідчать результати історичних досліджень [329; 564-565].
Маніфест Катерини II став ідеологічною основою імперської політики щодо Півдня України. Південний регіон дістав офіційну назву Нова Росія (Новоросія, Новоросійський край). Вперше назва Новоросія з'явилась у 1764 р., коли було прийнято рішення про створення на Півдні Новоросійської губернії. Тут планувалося навіть побудувати третю, окрім Петербурга і Москви, столицю імперії. На роль цієї столиці готували місто Катеринослав. Новоросійська губернія з деякими істотними територіальними змінами (у 1775 р. з неї виділилася Азовська губернія) проіснувала до 1783 р., коли ввійшла до Катеринославського намісництва. У 1796 р., після смерті Катерини ІІ, Павло І відтворив Новоросійську губернію, а місто Катеринослав перейменував у Новоросійськ. Оновлена Новоросійська губернія проіснувала до 1802 р., коли на її місці були створені Катеринославська, Таврійська і Миколаївська губернії. У 1828 р. Новоросія знов з'явилася на карті імперії, але вже як генерал-губернаторство, що об'єднувало три південні губернії.
Проіснувало Новоросійське генерал-губернаторство трохи більше 50 років. У 1874 р. воно було ліквідоване, хоча на території України аж до 1914 р. ще продовжувало існувати Київське генерал-губернаторство, що об'єднувало з 1832 р. правобережні Київську, Волинську і Подільську губернії.
Створення, а потім і ліквідація Новоросійського генерал-губернаторства було проявом певного політичного курсу імперії в приєднаних територіях. Японський дослідник російської історії Кімітака Мацузато, який вивчав відмінності в управлінні різними регіонами і