РОЗДІЛ 2
ВИКОРИСТАННЯ ЗАХИСНИХ МЕХАНІЗМІВ
МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
2.1. Механізми безпеки універсальних і регіональних структур
в політиці Української держави
Міжнародні структури універсальної і регіональної безпеки, що підтверджує і світова практика, були найвпливовішими механізмами збереження миру і стабільності на планеті у біполярній системі міжнародних відносин. Їхня роль в сучасній однополярній конфігурації також залишається важливою, оскільки інших колективних форм захисту людство поки що не виробило. Українська держава з перших днів свого суверенного існування намагалася пристосуватися до світових вимог міжнародного життя. При цьому держава на той час не мала відповідного досвіду, організаційних структур, необхідної кількості висококваліфікованих фахівців, до того ж не вистачало і матеріальних ресурсів. Вся робота у цій площині починалася з чистого аркуша. Зрозуміло, що в подібних умовах утворювачі державних установ припускалися певних упущень і прорахунків. До них відносимо неуважне ставлення до теоретичних, концептуальних напрацювань, а також неврахування зарубіжного досвіду побудови держави на нових засадах. Організатори державного життя не спромоглися вчасно глибоко розглянути питання тактики і стратегії у зовнішньополітичній діяльності, що призвело до поспішного прийняття доленосних для держави рішень (про відмову від всіх видів ядерної зброї, яку віддано майже даром; спонтанного вибору партнерів сфери двостороннього співробітництва, яких майже всіх визнавали стратегічними; запровадження неадекватних реаліям схем співпраці з різними групами країн; відмова від цивілізованих норм міжнародного життя у двосторонніх відносинах (закордонних паспортів і візових режимів з новими незалежними державами колишнього радянського простору і європейськими сусідами) тощо. Спостерігалося захоплення кадровою і інституціональною політикою, що призводило до упущень на стратегічних напрямах. Незнання світової ситуації і кон'юнктури вели до гальмування просування українських економічних інтересів на світові ринки. Така практика досить швидко виявила неспроможність представників владних структур виробляти самостійні рішення і реалізовувати їх на практиці, що приводило до постійної зміни курсів, союзників, а також кадрової нестабільності. Одним з негативних явищ була відсутність відповідних кадрів. Практично наново здійснювався набір спеціалістів в Міністерство закордонних справ та інші державні установи. Хто приходив в ці структури? Кар'єрних дипломатів було обмаль. Перші кадри МЗС були сформовані з уже працюючого апарату, доповненого представниками республіки при спеціалізованих установах і секретаріаті ООН. До них додавалися інші, хто працював в радянській системі МЗС СРСР і був українцем за походженням. Нова хвиля набору працівників спостерігалася у середині 90-х років: зовнішньополітичні структури поповнились науковими і технічними кадрами (серед яких були і хіміки, і фізики, і математики, і філологи), а також партійними апаратниками, колишніми працівниками з КДБ СРСР тощо. Чи можна було з таким поповненням сподіватися на успішність проведення самостійного зовнішньополітичного курсу держави? Разом з тим, навіть враховуючи всі ці недоліки, апарат зовнішньополітичних установ спромігся досить оперативно розробити основну тактичну лінію зовнішньої політики, що втілилося у низці державних документів, за настановами яких держава діє ще й зараз.
Вивчаючи іноземний досвід, нарощуючи потенціал знавців іноземних мов, країна намагалася пристосуватися до існуючих реалій, виробити власні механізми захисту і віднайти їх в міжнародних системах. Дещо вдавалося зробити, а дещо зазнавало невдачі. Засоби міжнародного тиску, якими користуються могутніші країни, в українському варіанті, як правило, не спрацьовували, знову і знову вимагаючи від молодої зовнішньополітичної школи української дипломатії більшої гнучкості, знань і поваги до світових стандартів міжнародного спілкування. У цьому зв'язку зазначимо, що саме досвід роботи в ООН став в нагоді багатьом працівникам у впровадженні відповідної політики використання наявних схем захисту державних інтересів ще й за допомогою міжнародної організації. Це було продемонстровано у 1992-1993 і 1995 роках зверненням за підтримкою до Ради Безпеки ООН та НБСЄ/ОБСЄ (територіальні зазіхання РФ). Позитивними результатами характеризувався прихід в зовнішню політику з середини 90-х років учених і аналітиків. Зовнішня політика України цього періоду відзначається масштабністю успішних рішень і прийнятних варіантів для реалізації складних завдань, об'єктивною ініціативністю у різних напрямах діяльності держави. Це і розвинутий активний діалог з Вишеградською групою, набуття членства в ЦЄІ, співпраця з ЦЕФТА, ОЧЕС; підписання найважливіших угод з ЄС і НАТО, з Росією, США, Польщею і ФРН, іншими провідними країнами. Були віднайдені нові форми співпраці, через які досягалися зовнішньополітичні успіхи - спільні дво- і багатосторонні комітети і комісії на найвищому рівні, безпосередні контакти вищих посадових осіб. Результати не забарилися: низка візитів президентів США, Росії, ФРН, Італії та інших країн в Україну припадає саме на цей період. Поступово накопичувався досвід подолання перешкод, здобуття перемог, хоча й далеко не все вдалося виправити: саме того, що було не в компетенції дипломатів, а в компетенції керівників держави.
Поступово склався своєрідний механізм використання міжнародних організацій в інтересах держави: питання безпеки, у т.ч. економічної, представники України намагаються розв'язувати через структури ООН, ОБСЄ, інші регіональні і субрегіональні, економічні і фінансові організації; гуманітарні питання - через спеціалізовані установи ООН (ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ та ін.), Раду Європи тощо.
З цією метою необхідно було створити відповідні механізми впливу через дипломатичні представництва при міжнародній організації, посольства, використати інші схеми. У більшості міжнародних організацій Українська держава вже була офіційно представле