РОЗДІЛ 2
СТАН ФОРМУВАННЯ ДОХОДІВ ПРАЦІВНИКІВ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ
2.1. Доходи сільськогосподарських працівників та джерела їх формування
Розглядаючи доходи селян в ретроспективі варто враховувати, що робочий день батрака у дореволюційний період в Україні тривав 15 год. на добу [136, с.274]. Оплата праці наймачів у сільському господарстві здійснювалась переважно в натуральній формі у вигляді харчів, а іноді й повного утримання господарем. Причому жіноче харчування за досліджуваний період становило 74 % чоловічого, в той час як повна оплата жіночого дня досягала лише 63 % оплати чоловічої праці [136, с.255-257]. Хоча, якщо брати жіночу працю по строковому найму, то їх праця оцінювалась дещо дорожче, ніж чоловіча, при річному [136, с.264].
В цілому по Росії кількість найманих працівників у землеробстві до революції за двадцять років (1897-1917 рр.) зросла на 8 %, але найбільший приріст сільськогосподарських працівників припадав на Україну - 22 %
[137, с.278-279].
Доходи працівників сільського господарства та промисловості Росії, в т.ч. і України, в дореволюційний час досить відрізнялися: працівники промисловості отримували в 1,3-1,8 разів вищу заробітну плату.
В 1920-х роках здобули свого поширення радгоспи, які були у двічі більшими за розмірами від середнього приватного володіння 1917 р. Тим не менш, на одного працівника припадало 2,7 десятини посівів, тоді як в останніх в 1917 р. - 7,5 десятин. Але дослідники зазначають, що продуктивність праці в радгоспах навіть у найгірші роки біла значно вищою продуктивності у дрібних селянських господарствах [137, с.280]. На перших етапах розвитку радгоспів і організації колгоспів оплата праці робітників радгоспів була грошовою і визначалась за принципом промислових підприємств - погодинна (поденна) або відрядна.
Роки НЕПу значно відродили сільське господарство. НЕП на перших порах давав добру віддачу: намітився господарський підйом в країні; зростала продуктивність праці; частина підприємств, що належала державі, перейшли на госпозрахунок; розширилася торгівля, постачальницько-збутова і споживча кооперація; послабився тиск влади на приватний капітал, підприємницьку діяльність, що обмежував їх можливості. Значно зросли доходи селян, порівняно з попередніми періодами. З'явився стимул до сільськогосподарської праці. Але даний період був досить коротким.
В 1930-1939 рр. відбувалося усуспільнення, "добровільне" об'єднання індивідуальних земельних наділів у колективні господарства, що повністю змінило ситуацію: у результаті селяни були пов'язані зв'язками "прив'язаності" до своєї ділянки землі, хоча можливість працювати на ній залишилася. В наслідок цього був остаточно розірваний і втрачений той, ще не досить міцний, зв'язок між персоніфікованим господарем-користувачем і земельною ділянкою.
1940-1950 рр. - руйнація під часу війни, а потім відновлення існуючої та організації нових державних і колективних господарств у неколективізованих регіонах України. Більшість трудівників тилу не потребувало заохоченя і працювали з величезною віддачею, а отже доходи були низьки, а мотивація праці за своєю структурою значно відрізнялася від тієї, що існувала у мирний час. Валова продукція села з 1940 р. до 1960 р. зросла на 65 %, а продуктивність праці - на 82 %, основний здвиг в цьому зростання припадав на 1953 - 1961 рр [137, с.285].
У колгоспах із початку їх організації і до шестидесятих років ХХ ст. оплата праці здійснювалася по трудоднях. На відпрацьований день (або виконаний певний обсяг робіт) нараховувались трудодні (від 0,5 до
2-2,5 трудодня). Фактично це була система обліку праці і носила натуральний характер: наприкінці року залишки продукції (зерно) розподілялися на трудодні залежно від отриманого урожаю за залишковим принципом. Тобто селяни працювали майже безкоштовно, розбудовуючи індустріалізацію держави [1, с.188-189].
В другій половині 60-х років була розпочата ще одна реформа господарювання, організації і оплати праці. Вона спрямовувалася на те, щоб поєднати єдине державне планування з госпозрахунком підприємств, централізоване галузеве управління з місцевою ініціативою, безумовний єдинопочаток з підвищенням ролі трудових колективів, загальне економічне стимулювання з матеріальною винагородою працівників за індивідуальні показники праці. Однак, заплановане не було доведене до кінця, цільові програми не реалізувалися. Стимулювання виробництва і праці орієнтувалося, як і раніше, переважно не на інтенсифікацію, а на екстенсивний розвиток економіки [150, с.21].
Спроба створити більш ефективні системи формування доходів працівників на рівні підприємств в 1987-1991 рр., що засновувалися на розвитку внутрігосподарського госпозрахунку, колективного і орендного підряду, не могли дати стійких результатів в умовах відсутності конкурентного середовища і ринкових механізмів господарювання. Перерозподіл центром новоствореної вартості на користь неефективно працюючих підприємств підривав інтереси колективів до досягнення максимальних результатів виробництва. Доходи працівників сільського господарства продовжували залишатися на низькому рівні.
З 1991 р. в Україні розпочався черговий етап аграрної реформи, головною метою якої було створення необхідних економічних та політичних умов для формування в аграрному секторі ринкового середовища та поява на землі реального власника [5, с.56]. В даний період починається перетворення колгоспів у колективні сільськогосподарські господарства шляхом паювання їх майна, а згодом ? і землі. Таким чином, у сільськогосподарських працівників з'явилося додаткове джерело доходу - пай. Персоніфікація власності була формальною, тому це призвело лише до зниження трудової та технологічної дисципліни, крадіжок, і, відповідно, до істотного спаду виробництва та збитковості. Доходи селян були низькими, а праця оплачувалась частково (великі заборгованості) й переважно в натуральній формі.
Ринкове реформування економіки супроводжувалось здійсненням у
2000 р. глобальн