Розділ 2
ідеал святості як сенс життя людини княжої доби
Українська філософська думка має етико-гуманістичну спрямованість, що зумовлена
її розвитком у тісному зв’язку з релігією протягом усього середньовіччя [43].
Християнська релігія, сприйнята давньоруськими князями як засіб консолідації
держави і прилучення до цивілізації, яка успадкувала досягнення античної
культури, докорінно змінила світорозуміння людини-русича. Звичайно, ця зміна не
відбулася раптово, у момент хрещення Русі, але поступово людина-русич, яка
відчула себе християнином, перестала відчувати себе лише частиною природи, якою
був русич-язичник. Язичництво не сприяло виділенню людини як особливого
творіння, однак вона помічала навколо себе таємничі сили, які або допомагали
людині вижити, або шкодили їй, змушуючи шукати засобів їх умилостивити. Людина
вступала у контакт з цими силами шляхом магії, чаклування, жертвоприношення, і
сенс її життя зводився до можливості задоволення своїх елементарних земних
потреб: поживи, тепла, безпеки, тобто виживання у дуже суворих умовах. Життя
такої людини обмежувалось рамками земного існування, вона не мала, та й не
могла мати жодної надії на якесь інше життя, як і не мала іншого захисту, крім
своєї кмітливості й витривалості.
Русич-язичник почував себе залежним від сліпих, таємничих сил, як зовні, так і
всередині себе. Це не сприяло осмисленню життя. Особливо гостро це відчували
стародавні греки. Яскраво відобразивши гармонію й космічну врегульованість,
доцільність світового життя, вони разом з тим залишили нам вічні незабутні
зразки трагічної свідомості, що у цій гармонії немає місця людським мріям і
сподіванням. Народна свідомість була переконана, що боги заздрять людському
щастю, завжди шукають шляхів і засобів, щоб покарати і принизити щасливця, щоб
відплатити випадкову людську удачу чи успіхи гіркими ударами долі, як ми це
бачимо в поемах Гомера, особливо в «Одісеї». З другого боку, ця свідомість
вірила, що навіть блаженні, вічно юні і безсмертні боги підкорені як вищому
принципові невблаганній сліпій долі, що засвідчують міфи про Зевса, який посів
трон свого батька Кроноса, міфи про Едипа, Париса та ін.
Рафінована свідомість античних мудреців переконувала, що за законами світової
гармонії ніхто не повинен для себе захоплювати надто багато (як Крез), надмірно
переростати загальний рівень, що людина повинна знати своє скромне місце, і що
навіть сама індивідуальність людини є гріховною ілюзією, що карається смертю.
Лише в добровільному визнанні себе службовою залежною ланкою світового цілого,
лише у смиренному прийнятті своєї рабської залежності від космосу і своєї
космічної нікчемності людина підкоряється божественній волі, виконує своє єдине
призначення і може сподіватися не погубити себе. Висновок обох поглядів один і
той самий. Навіть Гомер стверджує, що серед усіх істот, що повзають і дихають
на землі, немає нещаснішої за людину, бо і хитромудрий Одісей, що насмілився
виступити проти волі богів і долі, зазнає лихих поневірянь і помсти богині, хоч
в результаті перемагає, бо така його доля.
Майже всі давньогрецькі поети гомерівської чи архаїчної епохи переконують у
слабкості, безсиллі людини як індивіда. «І земля, і море сповнені бід для
людини», — твердить Гесіод. «Слабке життя людини, безплідні її турботи, у
короткому її житті скорбота слідує за скорботою», — переконаний Сімонід. Людина
у цьому світовому цілому є лиш «подув і тінь», — зізнається Піндар, або ще
менше — «сон тіні». І це слова поета, який у своїх одах оспівував героїзм
воїнів у численних битвах, перемоги знаменитих атлетів на Олімпійських іграх.
Уся антична філософія від Анаксімандра, Геракліта й Емпедокла до Платона, Марка
Аврелія й Плотіна, не погоджуючись у багатьох відношеннях з давніми поетами,
сходиться з ними у цьому песимізмі, у цьому гіркому визнанні безнадійної
суєтності, слабості й беззмістовності земного життя людини як індивіда. З нею
співпадає і вся жива мудрість решти людства — вавілонський епос і надмогильні
написи стародавнього Єгипту, Махабгарата й Біблія. «Марнота марнот, — каже
Когелет, марнота марнот — геть усе марнота! Що за користь людині з усіх її
трудів, які вона завдає собі під сонцем?... Бо доля людей і доля тварин — одна
в них доля: як помирають, ці так помирають і ті, і одне дихання у всіх них;
людина нічим не ліпша від скотини, бо усе марнота... І проголосив я мертвих, що
вже вмерли, щасливішими від живих, які ще живуть, а блаженнішим від одних і
других того, який ще не жив та й не бачив лихих діл, що діються під сонцем... І
зауважив я під сонцем, що не прудким дається швидкий біг, не хоробрим —
перемога, не мудрим — хліб, і не у розумних — багатство, і не вчені осягають
ласку, а для всіх них — час і випадок» [116, c. 1-2; 3,19; 4, 2-3; 9, 11].
Такі переконання, які засвідчує мудрість всіх часів і народів, грунтуються на
твердженні, що земне життя, навіть солодке, щасливе і безхмарне, не може
задовільнити людину. Перед нею рано чи пізно постає питання «навіщо? Для
чого?», тобто навіть у щасті й спокої життя заради самого процесу життя не
задовільняє, а лише тимчасово присипляє тривожні запитання. Неминуча смерть,
яка однаково обриває і найщасливіше, і найбільш невдале життя, робить ці життя
однаково беззмістовними, позбавляє сенсу. Поступово, як видно з Біблії,
людина-язичник усвідомлює, що земне емпіричне життя є лише у рибок; само для
себе, без зв’язку з цілим воно не має жодного сенсу. Що воно може мати якийсь
сенс, то тільки у зв’язку з всезагальним життям людства і всього світу.
Християнство, яке приходить на зміну язичництву, насамперед побуджує до
осмислення життя, життя емпіричного, земного, сповненого вчинків і переж
- Київ+380960830922