РОЗДІЛ 2
АНТИУТОПІЯ: СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК
2.1. Від антиутопічності до антиутопії
Жанр антиутопії є одним з "наймолодших" у світовій літературі. Він - літературний феномен ХХ століття. Увесь попередній літературний розвиток ніби підготував "вибух" цього жанру в тому вигляді, в якому він сьогодні існує. Тому що "жанр - представник творчої пам'яті в процесі літературного розвитку", він "здатний забезпечити єдність і безперервність цього розвитку" - "живе сучасним, але завжди пам'ятає своє минуле, свій початок" [24 : 142].
Поступове накопичення того "будівельного матеріалу", без якого жанр антиутопії просто не міг би відбутися, йшло від античних часів до ХІХ століття. Так, уже в античні часи у творіннях великих художників Давньої Греції була наявною антиутопічність як один із значущих складників майбутніх антиутопій.
Під антиутопічністю ми розуміємо деформоване зображення реально існуючої тенденції буття в результаті її нерідко сатиричного осмислення і переосмислення.
Антиутопічний компонент може бути яскраво вираженим (як у "Жінках в народному зібранні" Арістофана або "Мандрах Гуллівера" Д.Свіфта), може бути фрагментарним (як у "Бурі" В.Шекспіра або "Дон-Кіхоті" М.Сервантеса), але він обов'язково присутній як один з компонентів, що становлять сутність літературного твору, мета якого полягає в тому, щоб сатирично розвінчувати тенденції, так чи інакше пов'язані з небезпекою їх втілення у конкретній соціально-політичній практиці.
Однак антиутопічність як характерна риса того чи іншого літературного твору і антиутопія як жанр - принципово різні явища. Тому що антиутопічність як риса - це лише один з елементів поетики, який до того ж далеко не завжди визначає жанр твору. В свою чергу антиутопія як жанр базується на антиутопізмі як на панівному, домінуючому, єдино сущому літературному принципі. "Антиутопізм ... є кристалізацією ряду ідей, позицій, думок і почуттів, що існували протягом століть" [329 : 3]. Ось чому поняття "антиутопізм" ширше, ніж поняття "антиутопічність", оскільки ця категорія з розряду світоглядних: митець проеціює в уявне майбутнє своє трагічно-нігілістичне уявлення про реальність, гротескно загострюючи її негативні риси, більше того, антиутопічне (як поняття) орієнтоване на зображення регресивних моделей у дні вчорашньому (погляд із сьогодення у вчора), а антиутопізм - на зображення регресивних моделей суспільного розвитку у дні завтрашньому (погляд із сьогодення у майбутнє).
Розвиток антиутопізму в прозі й драмі відбувається майже синхронно, з невеликим випередженням у прозі. Це пояснюється тим, що антиутопізм визначається способом мислення, який вимагає (наполегливо і виразно) викладу, розповіді, характерних для епічних жанрів, а не дії, що домінує у драматичних творах. Адже в дії мислення митця виявляється опосередковано, а у викладі - безпосередньо. Саме тому антиутопічне в драматичному творі дає змогу пізнати себе передусім у тій драмі, яка прагне активно вводити епічний, тобто розповідний компонент. І тільки після цього антиутопізм пристосовується до арістотелівської драми (в певному розумінні це "Життя є сон" П.Кальдерона).
Витоки антиутопічності своїми коренями сягають міфології, найдавнішої форми суспільної свідомості. Тому що в міфах багато понять споконвічно "мислилися не окремо й однозначно, а парними антитезами, тобто через зіставлення і протиставлення кожного поняття зі своєю протилежністю (життя зі смертю, світла із темрявою, вогню з водою, неба із землею)" [140 : 62].
Цей антитетичний спосіб мислення, що становить собою первісну стихійну діалектику [140 : 62], зберігається в давньогрецьких і біблійних міфах - саме від них походить європейська література, - в яких осмислюється доля людства. Вони амбівалентні, тобто містять у собі протилежні, взаємозумовлені начала - ідеал і його крах, утопічне й антиутопічне.
Такими є передусім міфи про золотий вік, де знайшло відображення уявлення про щасливий і безтурботний стан людства в далекому минулому.* В основі будь-якої з версій цих міфів "виявляється звичний міфологічний мотив від протилежного (раніше все було не так, як зараз, до того ж, як правило, краще)" [113 : 471].
Так, в одному з численних варіантів міфу про Прометея царство гармонії людства, створеного й ощасливленого Прометеєм, змінюється вічним стражданням, до якого примусив людей Зевс, що ревно спостерігав зростання їх талантів. Пандора, створена Зевсом на погибель роду людського, відкрила коробку, в яку Прометей заховав усі біди, що загрожували людині, і відтоді світ смертних наповнили "старість, хвороби, пологові муки, безумство, пристрасть, вади" [76 : 107].
В одному з біблійних міфів розповідається про те, як після щасливого перебування перших людей (Адама та Єви) у райському саду, де люди й звірі жили у злагоді, не знаючи страждань і хвороб, приходить покарання від Бога за порушення заборони - вигнання, яким пояснюється тяжке життя людини, що "народжується в муках" і в "поті свойого лиця їсть свій хліб"[32 : 3] аж до самої смерті.
Загибель - занурення в морську безодню - спіткала прекрасний острів Атлантиду, де жили люди, не знаючи війн і розбрату.
В цих міфах про золотий вік антиутопічний компонент висувається на перший план, тому що в них не стільки розповідається про щасливе існування людей, скільки про катастрофу, що їх спіткала. Таке ж співвідношення утопічного й антиутопічного елементів зберігається і в античному епосі.
Так, Гесіод, переповідаючи в дидактичній поемі "Роботи і дні" міф про щасливе минуле людей, створює регресивну модель розвитку людства від створеного самими богами "роду золотого", подібного до богів, до залізного. Вже срібне покоління людей не було схожим на золоте "ні тілом, ні духом" [63 : 120]. Його змінили люди мідного віку, "страшні й могутні", які "сіяли горе й насильництво" [63 : 120] і врешті-решт загинули. Нинішні "залізні люди" - недостойні нащадки четвертого покоління. Цей рід "долі не має" [63 : 120]. Жорстокі, озлоблені, неспр