РОЗДІЛ 2
2.1.Історіософські та ідейно-естетичні погляди історичних романістів другої половини ХІХ ст.
Процес відтворення історичної епохи, художнього образу, вибір фактів є узагальненням подібних явищ, суттєвих рис і тенденцій, на нього впливає багато чинників, які вимагають від письменника творчої фантазії, певного злету думки від конкретних фактів, до додумування діяльності людей поза межами їх безпосередніх відносин. Реалізацію цих завдань дослідники вбачають у таланті, літературній майстерності та світогляді письменника, причому останньому М.Сиротюк відводить чільне місце: "Проблема історичної правди зв'язана з ідейними позиціями письменника, з його розумінням минулого, з його політичними симпатіями й антипатіями. Що він побачив у минулому, як розібрався в історичних джерелах, як сприйняв і оцінив наявні в них факти, хто з історичних діячів припав йому до серця, хто викликав відразу, а може, й гнів,- від цього багато залежить те, які сторони зображуваного історичного явища будуть освітлені ним виразніше, а які блідніше, отже, й те, наскільки повно відіб'ється в його творі об'єктивна історична істина"[171]1). Особливо помітну роль відіграє світоглядна позиція автора в історичній прозі, адже "він (історичний роман - Н.Б.) завжди перебував у вирі найгостріших політичних, соціальних та культурних змагань, брав у них безпосередню участь у тому чи іншому ідейно-естетичному напрямі впливав на читача, на суспільство взагалі"[171]2).
У дослідженні історіософію будемо розглядати не як звичайну історію, а як філософську історію літератури, до того ж не власне історичного, а духовно-ідеологічного, і, зокрема, літературного процесу, спробу зрозуміти його логіку, його закономірності. Думається, що зміст такої історії потрібно визначати як пошук загальних теоретичних основ історії літератури, як специфічну систему світогляду й унікальну духовну формацію, для якої характерне заглиблення в історичне буття людини. Під поняттям "історіософія" будемо розуміти філософію самосвідомості людської особистості, яка розкривається в ідеях і образах літератури. І ця специфіка підходу до матеріалу дослідження накладає на термін історіософія яскраво виражений відтінок художньої ідеософії.
Естетичне осягнення історії романістами другої половини ХІХ ст. є антропологічним дотримання суб'єктивних, особистісних факторів історії, воно вводить в історію експресію відвертості, виявляє інтелектуальні й духовні аспекти історії. Література (письменники) береться скрупульозно досліджувати галузь недоступну філософській теорії історичного процесу, вивчаючи найтонші причинно-наслідкові залежності, які пронизують культурно-епічну тканину суспільства, розкриває опосередкованість індивіда моральним нормам суспільства. Предметом інтересів художнього історизму стає неповторна суб'єктивно-індивідуалізована стихія історії. Об'єктом художнього відображення в історичній прозі постають "низові" периферійні традиції ХУІІ-ХУІІІ ст. та просвітницької історіософії, неповторні характери історичних осіб, їх думки, постулати, пристрасті й почуття, інколи несвідома, ірраціональна природа людини, інші випадковості. Історична романістика поряд з історіографією ставала могутнім джерелом і провідником поглядів на історію як на внутрішньо обумовлений процес.
Проблема історичного призначення України, своєрідність її долі в порівнянні з долею сусідніх країн, осмислення буття за схемою "свобода" (минуле) - "не свобода" (сучасне), месіанізм українського народу, мова та література, як чинники національного духу, - ось коло тих питань, що викликали підвищений інтерес у культурних діячів протягом ХІХ ст.
Активний розвиток історіографії, етнографії, який прийшовся на початок 20-х рр. ХІХ ст. і зумовлений впливом європейського романтизму, позначився не тільки на подальшому розвитку української літератури, але й на піднесенні ідеї національного відродження. Перші узагальнюючі наукові праці, монографії, статті, публікації джерел з історії України, видані Д.Бантиш-Каменським, М.Маркевичем, Ізм.Срезневським, О.Бодянським, М.Костомаровим, П.Кулішем чимало місця відводили козацькій добі, яка справила помітний вплив практично на всі сторони життя українського народу, створення національної держави у вигляді козацької України, розвиток національної свідомості, формування державної ідеї, набуття досвіду боротьби за незалежність. Історичні дослідження й публікації початку ХІХ ст. прямо чи опосередковано працювали на українську ідею, ідею, що як і раніше "витала у повітрі". Невід'ємною частиною останньої були традиції українського автономізму, козацького республіканізму з вільнолюбними ідеалами, прагненнями до свободи, рівноправності, братерства. Це "козаколюбство" мало прямий вплив на формування національної свідомості молодої інтелігенції, закладало підвалини народолюбства. Вольнолюбними козацькими традиціями перейняті твори М.Костомарова, Т.Шевченка, М.Драгоманова, М.Старицького, І.Нечуя-Левицького та інших представників народницької течії у літературі та історичній науці, які починаючи з кінця 1860 р. стали відігравати роль впливових ідейно-психологічних чинників у формуванні світогляду нового покоління.
Час, на який припадає становлення М.Костомарова, М.Старицького, І.Нечуя-Левицького, Д.Мордовця, був часом гострих соціальних суперечностей, коли кожна хвиля національного піднесення супроводжувалася розгулом реакції. У несприятливих умовах заборон та утисків розвивалась українська культура. Відлига, викликана реформою 1861 р., швидко змінилась жорстоким придушенням усіх прогресивних починань, репресіями та утисками, а в 1863 р. виходить ще й Валуєвський циркуляр, що забороняв друкувати та видавати оригінальні твори і переклади на "малоросійському наріччі". З цього приводу І.Франко відзначав: "ся доба, зазначила себе в українському письменстві пам'ятним антрактом 1862-1872, десятиліттям страшного і фатального затишку й застою, млявості в публіцистичнім і літературнім житті, продукуванням не для друку, а для власного бюрка, загальним
- Київ+380960830922