Право людини на компенсацію моральної шкоди (загальнотеоретичні аспекти).

РОЗДІЛ 2
ДО ІСТОРІЇ ЮРИДИЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА ЛЮДИНИ
НА КОМПЕНСАЦІЮ МОРАЛЬНОЇ ШКОДИ
(ЗАКОНОДАВЧІ ТА ДОКТРИНАЛЬНІ АСПЕКТИ)
2.1. Право людини на компенсацію моральної шкоди у законодавстві, що діяло на Україні у період Х - початку ХХ ст.ст.
Право України належить до континентальної сім'ї, генетично зв'язаної із римським правом, успадкувавши від нього низку принципів правового регулювання. Саме від римського права бере початок уявлення про право людини на компенсацію моральної шкоди.
Хоча традиційно вважається, що головний акцент у класичному римському праві робився на майнових правах особи, воно все ж не залишало поза увагою і її моральних інтересів. Так, уже Закони ХІІ таблиць встановлювали винагороду за переломану кисть руки (відповідно 300 і 150 асів за кисть вільної людини і раба), за заподіяння образи (25 асів) [211, С.526 -527].
Згодом, шляхом преторського застосування actio iniuriarum aestimatoria захист отримали й інші немайнові блага. Цим позовом преторського права ображений мав можливість вимагати задоволення за заподіяну йому образу. Під образою iniuria розуміли будь-яке умисне посягання на особу і особисті права. Крім того, суддя був вільний в оцінці того, наскільки справедливою є заявлена у позові сума компенсації [18, с.23].
Вищезазначене знайшло своє відображення і у письмових пам'ятках права Київської Русі. Як і у римському праві, система штрафів на користь потерпілого тут поступово витіснила звичай особистої помсти. Однак, на відміну від попередніх джерел, привертає увагу той факт, що дія вказаного права поширювалась не лише на захист немайнових благ, а й на широке коло благ майнового характеру.
Перші ознаки юридичного закріплення права на компенсацію моральної шкоди знаходимо у договорах Русі з Візантією (911, 944, 971р.р.). Такий висновок підтверджується наступним: по-перше, винагорода виплачувалась безпосередньо потерпілому, а не в казну держави; по-друге, розмір винагороди значно (як правило, утричі) перевищував завдану шкоду; по-третє, передбачалась відповідальність не тільки за майнові збитки, але й за заподіяння тілесних ушкоджень, убивство і т. ін. [62, с.70]. Так, за заподіяння тілесних ушкоджень, побиття винний повинен був заплатити потерпілому штраф у розмірі 5 літрів срібла. Звідси випливає, що винагорода слугувала не тільки еквівалентом майнових збитків, а й для усунення чи пом'якшення у потерпілого негативних емоцій [174, с.6].
Одним із найдавніших джерел нашого права, з якого видається можливим розпочати глибший аналіз даного питання, є Руська Правда. Початковий текст Руської правди до нас не дійшов, збереглися лише її списки. Так, В.С. Кульчицький, М.І. Настюк, Б.Й. Тищик стверджують, що збереглося 106 її списків [124, с. 26], П.П. Музиченко вказує, що Руська Правда дійшла до нас у 300 списках [155, с.64]. Усі наявні списки Руської Правди, залежно від їхнього змісту, можна поділити на три редакції: Коротку Правду (1016 -1054р.р.), Розширену Правду (до 1068р.) й Скорочену Правду (після 1113р.). Ці редакції створювалися в різні періоди і тому відображають соціально-економічні та політичні відносини ранньофеодальної держави в динаміці [99, с.56].
На ранніх етапах розвитку Київської Русі стосовно відшкодування шкоди діяв принцип таліону, котрий, мабуть, найбільш вдало сформульований у гл. ХХІ другої книги Мойсея (ст.23-27): "А коли буде шкода, тоді мусить віддати душу за душу, око за око, зуб за зуб, опік за опік, рану за рану, синець за синець". З плином часу законодавець намагається поступово замінити принцип таліону інститутом грошової компенсації. Як зазначає І.Ф. Еверс, особиста образа давала природнє право на помсту, однак держава намагається обмежити його, шляхом поступової заміни грошовою компенсацією за "безчестя" [189, с.59].
Слід зауважити, що перехід від принципу до компенсації за "безчестя" не був раптовим і жорстким. Своє місце у праві Київської Русі він займав поступово. Це добре видно на прикладі ст. 3 Короткої Правди, котра передбачає відповідальність за удар палкою, жердиною, рукою, чашею, рогом чи мечем. Згідно з цією статтею, потерпілий мав право на виплату за "безчестя" в розмірі 12 гривень або право помсти, але лише на місці злочину. Таким чином, чітко простежується плавний відхід від застосування принципу таліону. Обмежуючи право помсти лише місцем вчинення злочину, встановлювалась виплата за "безчестя" як засіб обмеження помсти. Потерпілий мав можливість вибору між правом помсти і правом компенсації за "безчестя". І тільки ст. 25 Розширеної Правди (котра передбачала відповідальність за аналогічний злочин) вже повністю відходить від права помсти, передбачаючи натомість виключно виплату за "безчестя".
Виплата за "безчестя" була передбачена Руською Правдою і у випадку заподіяння особистої образи ("обіди"). Як зазначає І.Ф. Еверс, у Руській Правді "первинно все - образа, і мова йде тільки про образи" [189, с.67]. Отже, протиправне діяння, яке завдавало певної шкоди, тобто образа, є близьким до поняття злочину. Підтвердження такої точки зору знаходимо і у праці П.П. Музиченка, який вказує, що злочин Руською Правдою тлумачився саме як "образа, що спричиняла певні матеріальні і моральні збитки" [155, С. 67-68]. Що ж до особистої образи, то, виходячи з філологічного тлумачення даного терміну, можна зробити висновок, що це така образа, котра спрямована безпосередньо проти особи і заподіює їй моральні збитки.
Коротка Правда містила 10 статей, які передбачали відповідальність за особисту образу (з ст.1 по ст.10). Серед них норми про вбивство (ст.1), тілесні ушкодження (ст.ст. 2, 3, 4, 5, 6, 7), оголення меча (ст.9), позбавлення бороди та вусів (ст.8), штовхання чоловіка (ст.10). Підставність віднесення більшості з цих діянь до категорії особистої образи не викливає сумнівів. Щоправда, цікавими є причини віднесення до цієї категорії також позбавлення особи бороди та вусів. Як зазначає М.Ф. Владимирський-Буданов, "пошкодження вусів і бороди вважалося злочином вчетверо