Розділ 2
Ринки, що розвиваються: формування, розвиток, регулювання
2.1. Формування фінансових ринків країн, що розвиваються
Обсяги надходження фінансових ресурсів на ринки, що розвиваються, цілком
спростували твердження багатьох економістів про те, що країни з нерозвиненими
фінансовими ринками, багато з яких обтяжені високою заборгованістю, не зможуть
отримати доступ до міжнародного ринку приватних капіталів протягом тривалого
періоду. Так, якщо на початку 1989 р. ціна зовнішнього боргу іноземним банкам
країн, які підключилися до плану "Брейді", на вторинному ринку становила лише
40 центів за долар [35, с. 234], а потоки приватного капіталу, в основному,
обмежувалися кредитуванням, то, навпаки, 90-і роки ХХ сторіччя продемонстрували
рух капіталу на нові ринки у такому обсязі, який відносно ВВП не досягався з
часів золотого стандарту наприкінці ХIХ і на початку ХХ століть. Іноді
зростаючу інтеграцію нових ринків до міжнародної фінансової системи розглядають
як початкову стадію відновлення типу відносин між країнами-імпортерами й
експортерами капіталу, що існував у більш ранні періоди високої мобільності - з
1880 по 1914 роки, а також у 20-х роках минулого сторіччя. Проте необхідно
відзначити, що в означені періоди міжнародні економічні зв'язки розвивалися
переважно в рамках колоніальних імперій (британської, французької, німецької,
голландської) і лише потім між самими метрополіями.
Доба класичного золотого стандарту (1870-1914 рр.) вважається самим тривалим в
історії періодом високої мобільності фінансових ресурсів між
країнами-експортерами капіталу - Великобританією й у меншій мірі Францією та
Німеччиною, а також провідними імпортерами капіталу, які умовно поділялись на
дві групи країн. Перша складалась з держав Північної Америки, Латинської
Америки (Аргентина, Бразилія, Мексика), Океанії (Австралія). До означених
регіонів капітал надходив з Великобританії. Іншу групу, до якої належали країни
Центральної та Східної Європи, Скандинавські держави, Росія, Близький Схід й
Африка, забезпечували засобами Франція і Німеччина.
Глобальні ринки капіталу за тих часів можна охарактеризувати у такий спосіб.
Обсяг сукупних потоків капіталу найголовніших імпортерів та експортерів
фінансових засобів, що розраховувався як середня величина вартості
дефіцитів/надлишків поточного платіжного балансу до ВВП, був вище протягом
1870-1930 років, ніж у наступні десятиліття. В період з 1870 по 1914 роки цей
показник становив у середньому близько 3,3%, а в 90-х роках століття, що
минуло, досяг лише 2,6%.
Значним було відношення потоків приватного капіталу до ВВП. Так, наприклад,
середньорічний вивіз капіталу з Великобританії протягом 1880-1914 років складав
5% від ВВП, з Франції та Німеччини - в середньому близько 3 і 2% відповідно.
Протягом 1881-1890 років щорічний притік капіталу в Австралію дорівнював у
середньому 6% від ВВП, Канаду - 5%.
Портфельні інвестиції відігравали порівняно більшу роль, ніж прямі. Останні в
1970-1914 роках становили 10% від іноземних вкладень Великобританії. У 1913 р.
три провідні кредитори (Великобританія, Франція і Німеччина) володіли 80%
цінних паперів, випущених країнами-імпортерами капіталу на суму в 35 млрд. дол.
Це свідчить про те, що чистий відтік капіталу дорівнював приблизно 30 млрд.
дол. [35, с. 235].
Хоча в минулому кредитування фінансувалось переважно за рахунок приватних
ресурсів, розмір міжнародного кредитування прямо чи побічно залежав від рішень,
прийнятих урядом. Більшість запозичень здійснювалась державою з метою
будівництва залізниць і забезпечення суспільних потреб. У якості приватних
позичальників, в основному, виступали залізничні компанії, нерухомість яких
гарантував уряд.
Важливу роль в стимулюванні глобальних потоків капіталу відігравали
інвестиційні банки. Фінансові посередники мали значний вплив завдяки володінню
необхідною інформацією й здатністю заробляти солідні прибутки.
Період з 1870 по 1914 роки характеризувався нерівномірністю потоків капіталу
між імпортерами й експортерами фінансових ресурсів. Мінливість обсягів
інвестицій обумовлювалась циклічними коливаннями економіки Великобританії.
Зниження інвестиційного попиту, а потім і процентних ставок у Великобританії
обумовлювали відтік капіталу, оскільки інвестори прагнули отримати більш високі
прибутки за кордоном. Означений рух капіталу часто приймав форму придбання
облігацій, випущених країнами-імпортерами капіталу. Залучені засоби
використовувались позичальниками для фінансування різних проектів, включаючи
розвиток експортоорієнтованих галузей. Пожвавлення у Великобританії і/чи
підвищення дисконтної ставки Банком Англії з метою обмеження втрат золотих
резервів призводило до зростання процентних ставок, а надалі й до скорочення
обсягу вивозу капіталу. В деяких випадках країнам, які залучають капітал,
вдавалось компенсувати скорочення обсягів надходження іноземних ресурсів за
рахунок ефективності раніше здійснених інвестицій, що стимулювали збільшення
доходів від експортних постачань.
Але іноді зниження притоку капіталу в поєднанні зі скороченням експортних
надходжень призводило до зниження темпів економічного розвитку. Це було
обумовлено наступними факторами.
По-перше, при зниженні розмірів вивозу капіталу з Великобританії проекти, що
здійснювались в країнах-реципієнтах і були орієнтовані на розвиток експортного
потенціалу, залишалися незавершеними, а в деяких випадках їх виробничих
потужностей не вистачало для отримання тієї кількості експортної продукції, яка
була необхідна для компенсації скорочення припливу засобів.
По-друге, навіть якщо країнам-дебіторам і
- Київ+380960830922