РОЗДІЛ 2
ПРОСТОРОВИЙ РЕСУРС СУСПІЛЬСТВА У ПОЛІТИЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ
2.1. Організація простору в політичних практиках різного рівня
Просторовий аналіз досить поширений у теорії та практиці політичних відносин,
але в ньому майже повністю ігноруються соціальні та соціоструктурні аспекти; як
суб’єкти розглядаються держава, союзи і блоки держав, міжнародні організації,
що зводить опис соціальної реальності політичних процесів до суб’єктивності
окремих політиків чи політичних груп.
У той час як традиції соціології, в якій, перш за все, звертаються до
соціальних процесів, особи, групи, класу, всього спектру суб’єктів соціальних
відносин, відсилають до соціальної реальності, котра у більшості випадків
скоріше нагадує утопію, бо провисає у безтілесному, не територіальному
середовищі. Дослідник, що прагне таким чином позбутися зайвого і краще
зосередитися на суті власне соціального, нерідко конструює соціальну реальність
у просторі координат статистичних величин, творячи групи-фантоми і наділяючи їх
особливою соціальною роллю. Внаслідок цього при аналізі та прогнозуванні
політичної ситуації політологами гіпертрофується роль конкретних регіональних
лідерів, партій та союзів, а соціологами – роль класів і вплив громадської
думки. Спробуємо ж вичленити з аналізу політичних практик реальне, а не
віртуальне соціально-просторове середовище їх існування.
Оскільки для нашого розгляду важливим є саме використання простору при втіленні
в життя тих чи інших політичних стратегій (на різних етапах і з різною метою),
то доцільно буде розділити їх за рівнем просторових відносин, в які вони
вступають, а також продемонструвати особливості символічного опосередкування у
маніпулюванні простором.
Простір суспільства, так само як і процеси його організації, можна розбивати на
багато різнорівневих структур, що зумовлено як складністю його будови, так і
соціокультурною різноманітністю принципів класифікації. Найбільш універсальний
і нейтральний розподіл на рівні за масштабом просторового охоплення соціальних
відносин: міжнародний і загальнодержавний – мегарівень; регіональний та
місцевий – мезорівень; локальний – мікрорівень. Цей підхід поєднує предмети
існуючих галузевих та спеціальних соціологічних теорій і традиції аналізу
політичної діяльності.
2.1.1. Міжнародний та загальнодержавний рівень організації простору у
стратегіях суб’єктів політики. На мегарівні розгортання взаємодії соціального
простору та простору суспільства ми маємо справу з геополітичними,
міжрегіональними, етнополітичними та іншими відносинами.
Сформульовані у попередньому розділі положення засвідчили, що свою соціальність
простір конструює сукупністю локусів соціальних агентів у співвіднесенні із
локусами ресурсів, необхідних для реалізації їх соціальних практик. А поняття
ресурсів носить конкретно історичний і соціокультурний характер, що витікає із
залежності їх значущості від рівня економічного, політичного і культурного
розвитку суспільства тощо. Базуючись на ідеях географічної школи, ці положення
можуть лягти в основу просторового аналізу на міжнаціональному рівні, на якому
кожна держава вибудовує свою стратегію.
Геополітика сьогодні є чи не найконтроверсійнішою та найзаідеологізованішою з
напрямків політичного тлумачення простору. Сама її роль і навіть тлумачення
суттєво різняться у повсякденному, політичному та науковому дискурсах. Спробою
конвенціоналізувати поняття геополітики, викласти її теорію, узагальнити
вітчизняний і зарубіжний досвід стають підручники, методичні розробки, інша
навчальна література, що масово почала з’являтися останнім часом. Майже
дослівність визначень, наведених В.Колосовим [124, с.136] та Ю.Тихонравовим,
[271, с.22], свідчить про успішність цього процесу.
Так, Ю.Тихонравов визначає геополітику як ”напрям, що вивчає взаємозалежність
зовнішньої політики держав, міжнародних відносин і системи політичних,
економічних, екологічних, воєнно-стратегічних та інших взаємозв’язків,
обумовлених географічним становищем країни/ регіону та іншими факторами” [271,
с.22]. Оскільки саме розуміння політики у цьому ж тексті майже повністю нехтує
соціальним її змістом: “політика – це активність, спрямована на досягнення і
здійснення максимально можливої влади над людьми у даному суспільстві і у світі
загалом” [271, с.11], то і для геополітики соціальні цілі даним автором не
формулюються, хоча вважається, що її реалізація може мати соціальні наслідки.
Справді, традиційно геополітика описує фізико-географічне розташування, що, як
було вже сказано, є лише одним із джерел капіталів, який надає простору
цінність.
Геополітика у своїх побудовах використовує, як правило, категорії, концепції
фізичної та політичної географії, ще недостатньо уваги приділяючи
соціально-економічній. Хоча саме остання фіксує розподіл всіх інших основних
капіталів у географічному просторі, а успішне оперування простором суспільства
для отримання бажаного розкладу сил в конкурентній боротьбі поля політики
неможливе без урахування його соціального навантаження.
Геополітичні концепції у своєму розвитку мали як періоди одночасної появи
численних доктрин, масового захоплення геополітичними прогнозами, так і періоди
нищівної критики та майже повного забуття [151]. Свої витоки вони беруть у
школі географічного детермінізму, про яку вже неодноразово йшлося. Класична
геополітика спирається переважно не на соціальні, а на біологізаторські мотиви.
Так, у концепціях Ф.Ратцеля, Р.Челлена та в теорії "Серединної Європи" держава
зображується як організм, який має постійно розширювати свій простір, оскільки
цього вимагають закони його зростання і боротьби за виживання. У цих концепціях
розвиваєть
- Київ+380960830922