РОЗДІЛ 2
СПЕЦИФІКА ФУНКЦИОНУВАННЯ РЕЛІГІЇ В УКРАЇНІ
2.1. Державно-церковні відносини суспільства
Центральним елементом політичної системи суспільства є держава. З розвитком людства, у межах однієї чи декількох держав, інституціалізувався й один з головних елементів релігійного комплексу - релігійні організації. Сьогодні характер державно-церковних відносин є одним з головних показників рівня розвитку як держави, так і певного релігійного напрямку в даній конкретній країні.
Державно-церковні відносини - один з видів суспільних відносин, що характеризує рівень, глибину, характер взаємозв'язку церкви, інших релігійних організацій з державою, ступінь їхньої інтеграції чи дезінтегра- ції [1, 91].
Для аналізу державно-церковних відносин автор вводить поняття моделі. При цьому будемо виходити з того, що поняттям моделі державно-церковних відносин охоплюється певна сукупність основних норм, закріплених цивільним правом, законами, іншими нормативно-правовими актами, що протягом періоду незалежності України регулюють взаємини держави й церкви, ставлення державних структур до церкви, а також правове місце церкви, людини (віруючої та невіруючої) в державі й суспільстві.
Виділимо кілька моделей державно-церковних відносин, що склалися протягом багатовікової історії існування держави й релігії:
1. Теократія - ототожнення державної світської й духовної влади, форма правління, за якою функціонування держави та її інституцій, регламентація громадського життя визначається пануючою церквою (V - I сторіччя до н.е. в Іудеї, 764 - 1187 - х рр. у Папській області, з 1929 - у місті-державі Ватикан, Дамаський халіфат 661 - 750 років).
2. Цезарепапизм - передбачає повну залежність церкви від держави, одержавлення і підпорядкування світській владі церковних структур (Московія з XVIII до початку XX століття).
3. Законодавча підтримка, що забезпечує привілейоване становище певної церкви в державі (Греція, Англія, Швеція, Данія, Іран, Кувейт, у цілому близько 40 держав світу).
4. Відокремлення церкви від держави. На практиці це означає неможливість офіційного втручання церкви до справ держави за активного втручання державних інституцій до справ церкви (колишні країни соціалістичного табору).
5. Проміжне становище між моделлю державної церкви й моделлю повного відокремлення церкви від держави та держави від церкви. Для цього типу відносин характерне збереження державної підтримки та привілеїв окремих церков (Німеччина, Японія, Австрія, Перу).
6. Відокремлення церкви й держави. Становище взаємного невтручання, настільки це можливо, церкви до справ держави й держави до справ церкви, що гарантує максимальне забезпечення свободи релігії, режиму толерантності в державі (США, Франція, в Україні деякою мірою).
Зазначені моделі державно-церковних відносин не прив'язані до якихось часових періодів і часто переплітаються між собою. Визначення "своєї" моделі для кожної країни індивідуальне й залежить від багатьох факторів.
Християнство вирішує проблему державно-церковних відносин за допомогою святих канонів. Своє ставлення до держави, заповідане церкві, Ісус визначив відомою відповіддю на питання фарисеїв та іродіан: "Віддавайте кесарю кесарево, а Богу Боже" (Мф. 22:21; Мк. 12:17; Лк. 20:25). Ще більш важливою є відповідь Ісуса на запитання: чи визнає Він Себе Царем, що була дана римському наміснику Понтію Пілатові, "Царство Моє не від цього світу" (Ін. 18:36) [90, 29].
Таким чином, Ісус з давніх-давен дав християнський церкві чіткий орієнтир: Його Царство й царство кесаря, тобто держава, - дві взаємно не пересічні площини. Член церкви, живучи в державі, зберігає до неї лояльність, будучи, таким чином, зразком громадянської добросовісності, при цьому духовно людина може належати Богу. Сфера релігійного життя людини стосовно держави суверенна. Тільки християнська релігія надала сенсу та значення державі тим, що піднялася над державою [91, 330].
Хоча дуалізм церкви й держави став історичною реальністю вже з моменту появи християнства, теоретично значиме його осмислення вперше було здійснене у творчості Августина. Відповідно до нього християнська істина, на відміну від язичництва, не дозволяє державі нав'язувати народам свої установи, щоб "тісніше їх згуртувати" [92, 32].
Засновником офіційних відносин між церквою та державою був візантійський імператор Юстиніан Великий (482 - 565 рр.). Згідно з 6-ю поправкою візантійського володаря, як духовна, так і мирська влада походять від Бога: "Церква служить Богу й божественному, царство панує над зем- ним" [93, 20].
В історії філософії склалися різні погляди на відокремлення церкви від держави. Одні вважають, що церква не може ні підкоритися державі, ні підкорити державу собі... Державна церква, державне християнство є така ж неправда й неможливість, як і наукова віра, як і релігія, заснована на знан- ні [94, 201, 202].
І.О.Ільїн (1883 - 1954 рр.) таким чином висловився з цього приводу: "церква і держава взаємно інородні - за встановленням, за духом, за достоїнством, за метою та за способом дії. Держава, що намагається привласнити силу й достоїнство церкви, творить блюзнірство, гріх і вульгарність" [95, 326].
Інші виходять з того, що прийняття релігії - справа совісті, яка повинна підкорятися вимогам розуму й божественної благодаті. Державі не варто ні впливати, ні контролювати віросповідання [96, 259].
Треті вважають, що "...держава повинна спиратися на релігію, тому що тільки в ній надійність образу мислення людей і їхня готовність виконувати свій обов'язок перед державою стають абсолютними" [15, 283].
Існує точка зору, що висловлювалася, зокрема В.Соловйовим, відповідно до якої "Державна влада за родом своїх дій і походженням незалежна від влади духовної. Тому їх відносини можуть бути тільки вільними, моральними - по вірі й совісті" [97, 326].
Філософ П.Гольбах вважає, що "...держави відчувають збентеження та нещастя. Вони починають клонитися до загибелі, коли государі мають
- Київ+380960830922