РОЗДІЛ 2
СТИЛІЗАЦІЯ СОЦІОТИПІВ У МОВІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДРАМИ
2.1. Антропонімія сучасної української драми
Мова драматургії як роду художньої літератури характеризується двоплановістю. З одного боку, вона співвідноситься з елементами загальнонародної мови, з іншого - є матеріалом для побудови оригінального твору. Однією із символічних структур літературно-художнього твору є антропонімія. У драматургійному творі особливо увиразнюється функціональність імен персонажів. Вони стають однією з найбільш промовистих непрямих характеристик дійових осіб. У літературному творі "при виборі антропонімійної моделі іменування персонажа автор керується міркуваннями ідентифікаційної достатності та функціонально-стилістичної доцільності" [29; 6]. Зокрема, полісемантизм антропонімів спостерігаємо у творчості І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Лесі Українки, О. Олеся, М. Куліша. Однак у сучасній драматургії значення літературно-художнього імені переосмислюється.
2.1.1. Літературно-художня антропонімія п'єс нереалістичного
напрямку
Спираючись на традиції класиків, сучасні автори драматургійних творів вибудовують власний світ художніх образів, і антропоніми відіграють в цьому якщо не визначальну, то досить суттєву роль. Показовими з цього погляду є п'єси нереалістичного напрямку, в яких драматурги прагнуть не до ідентифікації, а навпаки - до уніфікування дійових осіб. У таких творах персонажі є символами, узагальненими характеристиками сучасного суспільства.
Мовні засоби "далеко не п'єси" В. Сердюка "Розібрати М.*** на запчастини" розраховані на ефект порушення процесу сприймання художнього твору. Головний персонаж драми - людина, що існує водночас у двох світах: реальному та уявному. Щоб відбити особливості співвідношення цих світів, автор використовує різні стилістичні засоби. Домінантою при цьому виступає метафоризований криптонім - ім'я головного персонажа - М. Очевидно, для накреслення бажаних йому векторів читацького сприймання автор подає своєрідне розшифрування обраного антропоніма:
М.*** - усіма відомими мовами означає чоловіка...
М. - також смерть усіма європейськими мовами...
М. - Місіму Юкіо був великим японським письменником...
М. - це також можливість, припущення... [С/Роз; 118].
За сюжетом, М. - одинокий Мужчина, життя якого - пустка. Його оселя - це маленька кімната з похилою стелею, нерівною підлогою, кривими стінами, брудними вікнами і обшарпаними дверима. Саме тут живе М., який мріє про "малюсіньку жовту кульку".
Жовта Кулька - самостійний персонаж твору. У мовних партіях персонажів йому не відведено жодної репліки, але він досить часто з'являється на сцені. Символічним є колір, за допомогою якого автор підкреслює сутність зображуваного. Адже у теорії символіки кольору жовтий визнано одним із найбільш суперечливих та полісемантичних. З одного боку, він є кодом сонця, світла, тепла. З другого, жовтий колір - традиційна ознака хвороби й божевілля (довели вчені-психологи: єдиний колір, на який неадекватно реагують люди із порушеною психікою, - саме жовтий).
Імена інших персонажів п'єси В. Сердюка є примітивно-уніфікованими: Жінка №1, Жінка №2, Жінка №3, Жінка в шафі, Дівчина, Піонерка, Піонер. Така уніфікація - не епізодичний стилістичний засіб, характерний для одного твору. Його посилене використання сучасними українськими драматургами виразно засвідчує тяжіння до знеосіблення імен. Наприклад, персонажі п'єси О. Довбуша "Божевіллячко" представлені такими антропонімами: Чорна Постать (в масці, без обличчя) - жінка, Біла Постать (в масці, без обличчя) - чоловік, Герой - сучасна людина, Героїня - сучасна людина. У такий спосіб змальовано масу - співтовариство схожих осіб, які не виділяються із загального натовпу.
Тому природно, що персонажами сучасних драм нереалістичного напрямку часто стають неістоти, як-от: Чужий, Нижник Жир, Блазень, Нижник Чирва, Кат, Краля Вино, Король Дзвінка, Краля Жир, Нижник Дзвінка, Краля Чирва, Нижник Вино, Годинник, Блись (К. Демчук "На виступцях") або Істота дзеркала, Голоси (І. Мамушев "З життя одного дзеркала").
"Метафізичність" сценічної мови нової драми має "виражати те, що вона зазвичай не виражає" [187; 48]; а тому у її мовній тканині порушуються стереотипи сприйняття слова, розрахованого на асоціацію, алюзію читача (глядача). До згаданих вище функцій художніх антропонімів долучається ще й функція створення алогічного контексту. Показовим з цього погляду є авторське представлення дійових осіб у п'єсі О. Кирилової "Король дебілів": Ректорр (він же редактор) - буржуй; Любка - вона ж люба, кохана, мила; Паць - він же прокуратор "Бу-ба-бу", письменник сучасний в усіх відношеннях, друг Ректора; Улісс - студент 3 курсу, в косинці, дуже освічений (читав Джойса), наближений блазень Ректора; Байрон - тінь (тінь батька Гамлета, тощо); Яга - студентка 3 курсу, вона ж Ворона (в 10 дії вилітає в трубу) - пліткарка, редиска, звідниця і все в такому дусі. Масовка: бібліотекарі, поети, президенти (країн, тощо), юний пістролог, принц Уельський, кралечки, пиріг на блюді, роги Лосєва; відьми, нові хохли, Денис Король (явище (природи)), істоти з мензурками, Купідон, розгублений студент з мишкою від комп'ютера, який всіх питає, в т. ч. принца: "Де я?"; Ф. Ніцше; Велосипед, він же студентка Віка, що вчиться в двох університетах; преса, перекладач японської мови для понту (Настя), портрет Леніна, Вінні-Пух, непристойний напис на столі [Ки/К-д; 1].
Як бачимо, у ролі або ж елементом антропонімійної характеристики можуть бути використані імена та назви посад відомих письменників, філософів, політичних діячів і літературних персонажів. Один персонаж здатен активізуватися водночас і як істота, і як неістота (Велосипед - студентка Віка), іноді істота характеризується як неістота (Король Денис - явище природи) тощо. Змістовий план таких антропонімів часто нівельований. Авторське ремаркування теж здебільшого має на меті порушити процес читацької (глядацької) рецепції і часто здійснюєть