РОЗДІЛ 2
Поляки Волині під гнітом національної
політики російського царизму
2.1. Чисельність, розселення, соціальний склад, професійна зайнятість
Значний науковий інтерес викликає історична доля і життя однієї з найчисельніших національних меншин України - поляків. Це один з найдавніших етносів України, що вперше з'явився в XI ст. У 1031 р. князь Ярослав Мудрий разом з братом, чернігівським князем Мстиславом, втрутився в усобиці серед поляків. Він пішов, як писав літописець, "у Лядську землю" й, повоювавши її, привів звідти багато полонених, поселив їх по Росі, й живуть вони там "до сего дни" [131;117]1.
Початок основних міграційних рухів польського населення в Україну, зокрема на Волинь, припадає на кінець XIV - першу половину XV ст., коли Польща після запеклої боротьби з Великим князівством Литовським відвоювала в останнього західне Поділля і розпочала боротьбу за родючі землі Волині. У цей час з Мазовії на Волинь, рятуючись від феодального гноблення польських магнатів, переселилась велика кількість поляків - біглих селян-кріпаків, ремісників, купців, дрібної шляхти [287]2. Так, на території Луцька, у ХІV cт. вже проживали польські ремісничі громади, які поселялись на визначеній території і володіли певними привілеями: самоврядуванням, правом на торгівлю, власні будівельні норми, згідно з якими забудовувалися землі громади.
Польське торгове населення мешкало навколо Ринкової площі в кількаярусних будинках із характерними середньовічними фасадами [262]3.
Масове заселення поляками краю відбувалося після Люблінської унії 1569 р., внаслідок якої Волинь, Брацлавщина, Київщина і Підляшшя, за висловом М. Драгоманова, стали "польською провінцією"[164]4. Король Речі Посполитої дарував польським магнатам і шляхті на Волині великі земельні масиви. Польська колонізація Правобережної України набула здебільшого станового характеру. За поміщиками, які отримали монополію на володіння землею і маєтки яких були розкидані по всьому Правобережжю, йшла безземельна шляхта. На думку В. Надольської, це був основний шлях появи і зростання польської національної групи на Волині [279;315]5.
Потрібно зазначити, що грамоти від короля, які підтверджували право на володіння селами, містами та земельними маєтками, отримувала також місцева українська православна шляхта - "нащадки уродженців Руської землі". Вона переходила в католицизм, запозичувала польську культуру, мову, звичаї, тобто асимілювалася етнічними поляками [168]6.
Характерним типом поселення поляків на Волині була діаспора - розпорошене розселення у межах українського етнічного масиву їхніх етнорелігійних громад [280]7. Польський уряд у такий спосіб формував соціальну опору на східних кресах [187]8. Треба зазначити, що у заселенні правобережних земель, зокрема Волині, наприкінці XVII - на початку XVIII ст. активну участь брали польські феодали. Так, магнат Замойський спровадив
заможних селян аж з-над Вісли; поміщики Сенявський і Ржевуський - з околиці Перемишля і Санока; Любомирські - з Мазовії і Волохівщини [278]9.
Отже, заселення Волині наприкінці XIV - на початку XVIII ст. відбувалось у вигляді "тихої експансії" польських магнатів та безземельної шляхти, місцевого українського панства, які отримували від короля грамоти на право володіння великими земельними масивами. Воно здійснювалось внаслідок стихійних втеч та переселень селянства, яке шукало порятунок від кріпосницького гніту на території етнічної Польщі, а також за участю магнатів та шляхти, що інтенсивно заселяли свої фільварки.
Польське населення активно заселяло Волинь і на початку ХІХ ст. Це була друга велика хвиля колонізації після ХVІ ст. Про це свідчать царські укази від 12.04.1804 р. і 25.08.1817 р., якими російський уряд заохочував переселення поляків на землі губернії для сприяння розвитку землеробства і промисловості. У 1818 р. міністр внутрішніх справ звернувся до волинського губернатора з проханням сприяти поселенню в межах губернії іноземних колоністів, які були, за його інформацією, доброчесними, працелюбними господарями; це мало б позитивні наслідки для економічного розвитку губернії [30]10. У Житомирському повіті, зокрема в селах Лезниках, Торчині, Софіївці, Шадурі, більшість польських колоністів одержували земельні ділянки, як правило, в незручних для ведення господарства місцях: заболочених, піщаних, лісових [245]11.
Нові хвилі переселенців почали з'являтися в Україні з середини XIX ст. Цей міграційний потік був спричинений реформами, проведеними в Росії у 1860-1870-х рр. Перехід до капіталізму призвів до бурхливого розвитку промисловості, що обумовило потребу в робочій силі. За даними, опрацьованими Російським імператорським географічним товариством, у 1864-1865 рр. у дев'яти українських губерніях проживало близько 470 тис. поляків, зокрема у Волинській губернії - 134 тис. осіб [177]12.
Необхідно зазначити, що дослідники подають різні дані щодо кількості поляків на Правобережжі на початку 60-х рр. ХІХ ст. Так, історик Г. Марахов, посилаючись на різні джерела, наводить таку статистику за 1858-1861рр.: за даними "Военно-статистического сборника" (вип. IV, 1871), кількість поляків становила 477961 особу; ЦДІАК - 485000 осіб; журналу "Будущность" - 355903 особи [182]13. Врешті, на основі порівняння різних опублікованих і архівних матеріалів, дослідник польської національної меншини Наддніпрянської України І. Лісевич стверджує, що на початку 60-х рр. XIX ст. польське населення становило 480-485 тис. осіб, тобто близько 9% всього населення Правобережної України [276]14. Переважно воно поселялось у Волинській губернії на правах чиншовиків - слободами, які мали своє самоврядування (старшин, суддів тощо) [84]15. Наприклад, у слободі Зеленецькій-Гуті Житомирського повіту, що входила до маєтку графа Тишкевича, з 1870 р. поселились польські сім'ї. Зокрема, родина Бачинських отримала на вічночиншових правах 12 дес. землі, за яку сплачувала чинш у розмірі 1,5 крб. за дес. Земля була зовсім не обробл