РОЗДІЛ 2
ВИБОРИ ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ПРОЦЕС
2.1. Демократичні засади виборчого процесу
Вибори без демократії неможливі. Чим менше влада належить одній особі, групі осіб чи партії, тим більшою є суспільна необхідність в її демократичному розподілі і перерозподілі. Це, насамперед, передбачає відповідну легімітизацію влади; вона лише тоді є законною, коли знаходить колективну підтримку, схвалення і визнання. Це також вимагає масової участі підданих у делегуванні владних повноважень певним групам людей чи окремим персоналіям. З цього боку демократія складає важливу формально-правову передумову виборчої взаємодії. Тому без аналізу соціальних витоків демократії, її зв'язку із соціальною структурою суспільства, механізмів демократичної взаємодії влади і народу соціологічна теорія виборів буде обмеженою.
Демократія у буквальному розумінні означає народовладдя або владу народу. Це такий політичний режим і форма організації влади, який визнає народ єдиним джерелом і носієм політичної влади. Ознаками демократії є: виборність керівних органів і персоналій, їх підзвітність електорату, свобода слова, критики, зібрань, походів, демонстрацій, рівноправність перед законом, всенародні обговорення найважливіших рішень (плебісцити і референдуми), відсутність дискримінації за будь-яким цензом (матеріальним становищем, етнічною, професійною чи релігійною приналежністю, освітою, статтю, місцем проживання, ідеологічними переконаннями тощо), свобода обирати і бути обраним та інше. Демократія є також формою і механізмом контролю "знизу" рішень і дій "верхів".
В цьому відношенні конституція насамперед є одним із способів ввести відносини влади і народу в рамки закону. В залежності від реального співвідношення сил тут можливі три найбільш поширені варіанти:
1) влада визначає конституційним чином (шляхом введення певних правил та супутнім їм винагороджувальних і карних санкцій) рамки поведінки підданих;
2) народ визначає і контролює поведінку влади у всіх її проявах, тотально;
3) народ і влада виступають відносно рівноправними партнерами владних стосунків [98, с. 271].
Конституція в останньому випадку є різновидом суспільного договору, в якому зазначено взаємні права і зобов'язання сторін. В залежності від того, який саме принцип стосунків закладено в основу, формується певний тип влади або політичний режим. Це може бути автократія (самодержавство, монархія, диктатура, тиранія, деспотія, олігархія тощо). Тут влада цілком і повністю визначає і контролює, в переважній більшості шляхом прямого примусу і насильства, поведінку підданих за своїми уподобаннями. Другий тип організації влади називається охлократією, буквально - влада натовпу. Це значить, що збурений і непідконтрольний натовп - юрба - визначає владний порядок, а точніше - безпорядок. Застосування примусу, покарання і винагороди тут носять емоційний (залежно від настрою) і ситуативний характер. У третьому випадку (демократія) структура здійснення влади є результатом деякого компромісу, балансу інтересів і сил. Через домовленості і взаємний контроль на основі заздалегідь декларованих принципів і правил взаємної поведінки. Останні втілюються у конституції або на основі прецендентного права [56].
Історичний досвід і відповідний теоретичний аналіз свідчить, що перші два варіанти взаємодії влади і підданих (автократія і охлократія) є несправедливими (нерівномірний і непропорційний розподіл влади), нерівноправними (на одному боці лише права, на іншому лише обов'язки) і неефективними (контроль за спрямуванням і протіканням соціальних процесів є обмеженими і егоїстичними, а суспільні відносини мало впорядкованими і розбалансованими). В результаті виникає внутрішньо напружений, конфліктний і антагоністичний соціальний порядок. Взаємно виключні інтереси сторін роблять неможливим громадське примирення; воно здійснюється через застосування сили або загрозу такого застосування. Насильницьки пригнічені соціальні конфлікти при ньому не зникають, бо вони мають "структурний" (незалежний від намірів, волі і бажань суб'єктів соціальної взаємодії) характер. А тому проявляються кожного разу коли пригнічуючі їх фактори слабшають або зовсім зникають. Це супроводжується значними людськими втратами, матеріальними, технічними і економічними збитками. Кожен крок вперед на шляху історичного поступу коштує занадто дорого, лягаючи важким тягарем на "собівартість прогресу".
Особливо руйнівним є охлократичний або анархічний політичний конфлікт. На щастя, він рідко буває довговічним. Емоційний і ситуативний характер колективних дій виключає у даному випадку будь-яке впорядкування, регулювання і регламентацію відносин. В основі тут лежить принцип війни всіх проти всіх. Сукупність стихійних локальних бунтів, єдиним призначенням яких є колективна помста за попередні незгоди, утиски, пригнічення чи приниження, призводять до соціального хаосу і з необхідністю вимагають автократії задля наведення порядку. Автократичний порядок, у свою чергу, супроводжується помстою, утисками, пригніченнями і новими несправедливостями. Це породжує нове роздратування, незадоволення і збурення, які призводять до нових бунтів і повстань. Отже, автократія і охлократія є взаємопов'язаними протилежностями, які коли виникають, то доповнюють один одного. Вони створюють свого роду "соціальне коромисло",яке може хитатись віками [14; 62; 66]. Демократія, за вище вказаним визначенням, розриває це коло, заперечує та інтегрує конструктивним чином ці протилежності.
Демократія, як механізм продуктивної політичної взаємодії, виникає на противагу автократії та охлократії. Будучи їх діалектичним синтезом, вона органічно поєднує позитивні риси двох попередніх способів владного впорядкування суспільства. Подібно до автократії, вона не виключає, навіть передбачає, примус, насильницьке замирення, силове пригнічення негативної і руйнівної соціальної активності. Вона вимагає визнання існуючого порядку як необхідного і виправданого в своїй основі. Але здійснює це виключно в рамках конститу