РОЗДІЛ 2
ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНА СИТУАЦІЯ У РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ ТА НАУКОВА ДУМКА В УКРАЇНІ У 70-ТІ - НА ПОЧАТКУ 80-Х РОКІВ XIX СТОЛІТТЯ
Побудова демократичного суспільства, яке прилучається до світової цивілізації, потребує зміни форм соціального та політичного устрою. У зв'язку з цим, такі основоположні цінності громадянського суспільства як приватна власність, право, індивідуальні свободи й повага до особистості набули іншого змісту, або знаходяться у глибині суспільної свідомості.
Суспільство, яке стоїть на роздоріжжі, потребує чесних, незалежних і критично налаштованих мислителів, істориків. Звертаючись до досвіду вирішення подібних проблем в Російській імперії 70-80-тих років XIX століття, ми знаходимо цілу плеяду таких дослідників, і серед них - Д.М.Овсянико-Куликовського.
Чому ж наукові досягнення творчості Д.М.Овсянико-Куликовського ігнорувались? Відповідь на це питання міститься в самій вузькій методологічній базі істориків радянського періоду. Спираючись на ідеї Гегеля та Маркса і відкидаючи проблематику Канта та його послідовників, вони були впевнені у всемогутності наукового пізнання і тому не вивчали його можливостей. Не застосовувався ними і кантіанський понятійний апарат. Звідси випливає, за А.Я.Гуревичем, що "...панлогізм Гегеля та Маркса ігнорував всю проблематику і складність відносин між суб'єктом, що пізнає і предметом пізнання, чудово співіснував у істориків-марксистів з позитивізмом і прирікав радянську історичну думку на консервування позицій науки кінця XIX століття" [107, 70]. Застій також пояснювався категоричною відмовою від досягнень зарубіжної науки. Зрозуміло, що небезпечність самоізоляції від неокантіанської гносеології доводили й історики кінця 20-х років XX ст., наприклад, медієвіст Д.М.Петрушевський та ін. Всі інші спроби вчених довести недалекоглядність наукового пошуку завершувались для них плачевно.
Як правило, історія була підпорядкована певній глобальній філософській системі і повинна була підбирати, аналізувати історичні факти, базуючись на методологічній основі цієї філософії.
Сучасна історична наука доводить необхідність розробки власної гносеології, а історичне знання повинно набути нового інтелектуального статусу. Сучасні історики такі як М.В.Астахов [71], А.Я.Гуревич [107], В.Кульчицький 150], О.П.Реєнт [203], С.І.Світленко [210], В.Ф.Солдатенко [214] доводять, що історія, на противагу філософії, соціології та політології, наука - не про загальні закони, а про конкретне та індивідуальне, унікальне і неповторне, хоча історики при необхідності застосовують загальні поняття й категорії, що їм дані як надбання їхньої культури та мови. Ми вживаємо поняття "суспільство", "цивілізація", "місто", "революція", "господарство" тощо, але вивчаємо при цьому не загальносоціологічні і не загальноекономічні категорії, а місце цих подій у певну епоху, специфічну цивілізацію, дану конкретну революцію; акцентується увага на одиничне і неповторне.
На думку істориків кінця XIX століття, історія і є наука про суспільне життя особистостей ("змін суспільно-психологічних типів" у Д.М.Овсянико-Куликовського). Між дослідниками і людьми минулого встановлюється діалог. За допомогою такого діалогу вони розв'язували історичні проблеми, виходячи з давніх пам'яток, які перетворювалися у тогочасних істориків в історичні джерела.
"Підслухавши шепіт часів первісних", Д.М.Овсянико-Куликовський залучав людей минулого до активної участі в діалозі і, виходячи з джерел, не припустився основної помилки - зображувати людину попередньої епохи подібною до себе і своїх сучасників [62, 35].
Історики кінця XIX - початку XX століття вирішували історичну проблематику, як правило, спираючись на численні й різноманітні тексти (навіть художні, як наприклад у О.О.Потебні та Д.М.Овсянико-Куликовського). Вони розуміли, що ці джерела не можуть дати об'єктивні відповіді на питання про експлуатацію селян, структуру общин і подібних сюжетів, традиційних для марксистського аналізу. Але ці тексти давали можливість зрозуміти людей, які були їхніми авторами, мати уявлення, про кого вони були написані. Вчені повідомляли про тогочасні уявлення про соціальний та природний світ, про місце в ньому людини, про її вірування, пристрасті й поведінку, про магію й ритуали, про її уяву, її язичницьких богів і віру в потойбічний світ. Зміст інформації в джерелах доводить, що питання про матеріальне життя і структуру має значення лише в контексті з'ясування світогляду істориків-медієвістів, котрі інтерпретують поданий матеріал і, таким чином, показують своє ставлення до цих сторін життя [107, 70]. Отже, об'єкти дослідження підмінюються вивченням соціальних явищ чи економічних процесів з точки зору самих дослідників, а не людей тієї епохи.
Картина минулого, яка створюється істориком, на думку А.Я.Гуревича, обумовлюється тим, "з якої позиції він її розглядає" [107, 73]. Різні способи пізнання в історії, які створюються в кабінетах дослідників під натиском розвитку, що відбувається за межами цих кабінетів, визначають характер і зміст історичних знань, характерних для даного суспільства. Це й породило глибоку кризу світової історіографії. Проте криза, зазвичай, породжує нові ідеї чи повертає старі, але життєздатні, з випробуваною методологією.
Сучасна історична наука, не втрачаючи традиційних шляхів історичного дослідження, рухається в напрямку історичної антропології ("соціально-культурної антропології"), яка сформувалась за останні два-три десятиріччя і відома нам під назвою "La Nouvelle Histore".
У Д.М.Овсянико-Куликовського та істориків кінця XIX - початку XX століття історія ототожнювалась з історією культури. А поняття "культура" інтерпретується культурною антропологією, як спосіб сприйняття і осмислення соціального і духовного світу. Символічні системи, накладені свідомістю на цей світ, і кожен раз по-своєму організовуючи його, зумовлюють форми поведінки економічної, політичної, релігійної, художньої. Такий підхід дає можливість помітити внутрішні зв'язки
- Київ+380960830922