Вы здесь

Ідеї консенсусу в концепціях політичних еліт

Автор: 
Дубовик Наталія Анатоліївна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2003
Артикул:
0403U003913
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
КОНСЕНСУС В СУЧАСНИХ ПЛЮРАЛІСТИЧНИХ КОНЦЕПЦІЯХ ЕЛІТИЗМУ
Поняття “політичний консенсус” відображає процес досягнення узгоджених позицій
між основними учасниками політичних процесів. У більш широкому значенні,
відомий німецький політолог М. Хеттіх визначає політичний консенсус як
“суспільне визнання способів і засобів політичного правління та інтеграції”
[188, с.82 ]. У даному дослідженні розглядається локальний рівень консенсусу,
який досягається в межах політичних еліт.
У політичній науці прийнято розрізняти три основні різновиди політичного
консенсусу. Першим є матеріальний консенсус, який полягає у згоді з існуючим
політичним курсом, політичною системою та рішеннями існуючої правлячої верстви.
Процедурний консенсус сприймає позитивно негласні правила політичної гри,
засоби досягнення влади. Нарешті, формальний консенсус стосується політичної
системи, способів здійснення влади, але водночас заперечує здатність правлячої
влади ефективно управляти державою.
На зламі століть відновлюється інтерес до проблеми досягнення консенсусу в
політичних дискусіях. Зокрема, можна згадати Ю. Хабермаса, К. Апеля. В сучасній
європейській політиці поширюється думка необхідності відновлення традицій
політичної культури диспутів, які були розповсюджені в античних
містах-полісах.
У сучасній історії існує приклад вдалого застосування принципів досягнення
консенсусу у складних умовах політичної трансформації. Наприклад, в Іспанії
політика “пактів” сприяла інтеграції колишньої франкістської еліти до процесу
демократизації і цим полегшила завдання уникання конфронтації в країні. Основою
іспанського досвіду було досягнення згоди між правлячою та опозиційною елітами,
що є провідним видом консенсусу та забезпечує стабільність демократичних
процесів у країні, який включав три чинники: національне примирення між
учасниками громадянської війни 1936-1939 років; функціонування процедури
обговорення правил політичної гри; кінцеве визначення політичної процедури, з
урахуванням прав меншин та визнанням принципу чергування (зміни) влади.
Досвід Іспанії достатньо корисний для пошуків шляхів досягнення згоди між
вітчизняною правлячою та опозиційною елітами, проте для української політичної
системи не притаманний раціональний розгляд можливих варіантів узгодження
позицій.
Підсумовуючи досягнення класичної теорії демократії, пануючої до ХХ століття,
можна стверджувати, що згідно її висновків, демократична політична система
вимагає наступних умов:
1. Держава повинна мати невеликий територіальний розмір;
2. Основою суспільства повинна бути громада, організована на засадах
самоврядування;
3. В суспільстві потрібно забезпечити економічну, політичну рівність та
рівність свобод;
4. Активна політична участь громадян у суспільних процесах є необхідною умовою
свободи та механізмом її реалізації;
5. Забезпечення контролю громадян над здійсненням політичної влади;
6. Головні питання суспільства повинні вирішуватися шляхом загального
волевиявлення;
7. Головною метою політики повинно бути досягнення загального блага.
Першою спробою поєднання демократії та принципів елітаризму була концепція
демократичного елітизму, яка знайшла своє найповніше теоретико-методологічне
обгрунтування в монографії Йозефа Шумпетера “Капіталізм, соціалізм і
демократія”. Заперечуючи можливість досягнення загального блага та скептично
сприймаючи можливості мас в управлінні державними справами, Шумпетер прагнув до
створення концепції демократії, в якій головне місце відводилось би активній та
компетентній політичній еліті.
На думку Й. Шумпетера, головною проблемою класичних теорій демократії було
твердження, що у народу є певна раціональна думка з кожного окремого
політичного та суспільного питання і ця думка реалізується в умовах демократії
шляхом вибору представницької влади, яка відображає соціальні інтереси.
Класичні концепції вважали основою політики служіння волі та благу народу, що
виглядає досить утопічно. Натомість, Й. Шумпетер пропонує критерієм
демократичності зробити процедуру конкурентної боротьби за голоси виборців,
наявність якої легко перевірити у більшості випадків.
Наступним критерієм концепції демократичного елітизму є надання великого
значення феномену лідерства. Класична теорія демократії цього не робить, вона
відводить громадянам нереальну роль активістів та ініціаторів вирішення
соціальних проблем. Навіть будь-яка колективна дія передбачає ефективне
лідерство.
У політичній системі суспільства постійно відбувається боротьба, а система
виборів демократичного суспільства є єдиним можливим засобом ведення цієї
боротьби. Аналізуючи цей процес виникає протиріччя, яке фіксує у власному
дослідженні Й. Шумпетер. Згідно класичної демократичної доктрини, воля народу,
відображена певним чином, виступає у якості рішення простої більшості, яке не
може бути визнане як єдина узгоджена воля “народу”, прийнята на основі
загальносуспільного консенсусу. Ототожнення понять “воля правлячої більшості”
та загальної волі народу не означає вирішення проблеми.
Спроби вирішити цю дилему були зроблені шляхом утвердження принципу
“пропорційного представництва”. В умовах демократії, пропорційне представництво
може завадити формуванню ефективного уряду і, таким чином, є небезпечним в
періоди соціальної напруги та нестабільності. Якщо навіть відкинути тезу про
недієздатність цього принципу постає питання про ймовірність забезпечення
самого пропорційного представництва. Якщо лідерство є істинною функцією
голосування, то принцип голосування означає, що правління повинно бути віддано
тим, хто має більшу підтримку.
Теорія