РОЗДІЛ 2
ДЕРЖАВНА ОСВІТНЯ ПОЛІТИКА: ФАКТОРИ
ФОРМУВАННЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ
2.1. Визначення поняття "державна освітня політика"
В сфері освітньої політики, як вже зазначалося в попередніх розділах, ключова роль належить державі. Її функції в суспільстві багатогранні та складні. Одна із них - вирішення загальносуспільних питань, котрі стосуються усіх громадян, кожної людини. "Від народження і до смерті ми постійно відчували на собі вплив діяльності держави", - слушно зауважує Дж.Стігліц [156, 29].
З поміж інших політичних інституцій державу вирізняє можливість легального використання примусу для здійснення своїх функцій. Держава має складну внутрішню структуру. Вона включає в себе різноманітні державно-правові інститути, організації, установи, що наділені владними та управлінськими повноваженнями. Серед них вирізняють традиційно "бюрократичну владу (чиновники та установи, що займаються регулюванням та розміщенням програм), політичну владу (здійснення політики через виборних представників і політичні партії) та судову владу (розв'язання законодавчих суперечок незалежними органами суду)" [96, 18].
Держава здійснює вплив на суспільство своєю політикою. Багатоаспектність, складність феномена "державної політики" є причиною того, що в науковій літературі не існує його загальноприйнятого визначення. Детальний аналіз найпоширеніших із них зроблено, зокрема, у працях В.Ребкала, В.Тертички, В.Романова, О.Рудика, Т.Брус, О.Кілієвича та інших, присвячених проблемам аналізу державної політики (public policy). Щодо цього терміну ними теж було зроблено чимало з приводу його коректного використання. Адже, наприклад, з точки зору білоруських політологів С.Решетникова та Н.Антанович, "державна (публічна) політика - це цілеспрямований курс уряду, метою якого є розв'язання різноманітних проблем" [205, 346]. В колективній монографії українських вчених державна політика визначається як "сукупність дій уряду та підпорядкованих йому установ, спрямованих на забезпечення функціонування та розвитку систем життєдіяльності суспільства, розв'язання соціальних проблем" [134, 253]. У цих випадках наголос робиться на "походженні", мотивах та цілях державної політики. Масштаби й засоби діяльності залишились поза увагою авторів визначень.
Можна продовжувати цитувати й далі найрізноманітніших авторів. Як констатує Л.Пал, "існує широкий набір визначень державної політики і в більшості з них наголошується на цілях, намірах, завданнях та засобах". Узагальнюючи існуючи варіанти, В.Романов, О.Рудік, Т.Брус також запропонували своє визначення феномена "державна політика" і характеристику її основних рис, які, на наш погляд, є найбільш адекватними і повними. Отже, "державна політика - це відносно стабільна, організована діяльність уряду стосовно певної проблеми, яка здійснюється ним безпосередньо чи опосередковано і впливає на життя суспільства" [147, 14].
Аналіз літератури дає змогу визначити такі найважливіші риси державної політики:
* спирається на "вплив влади. Адже держава, щоб регулювати життя суспільства в суспільно прийнятих напрямах, використовує примус, який упорядковує певним чином людську поведінку" [15, 12];
* державна політика - це не випадкова, безсистемна поведінка учасників процесу політики, а цілеспрямована дія/бездія, що розробляється для досягнення поставленої мети (хоча не завжди досягає задекларованого);
* політика охоплює не окремі абстрактні рішення, а цілеспрямовані напрями чи моделі дії/бездії державних інституцій і містить в собі як розроблену політику, так і її впровадження;
* не всяка політика впроваджується в життя через владні структури, а досить часто використовуються приватні організації чи окремі особи;
* державна політика є відповіддю на суспільні вимоги чи вимоги дії/бездії учасників процесу політики: законодавців, бюрократів, груп інтересів, громадян тощо;
* політика - це дієвість/пасивність державних інституцій, а не їхні плани (голослівна декларація); саме така політика аналізується й оцінюється;
* державна політика може бути позитивною, коли певні проблеми вирішуються, й негативною - за умови дії/бездії, недосягнення поставленої мети чи досягнення протилежного;
* державна політика засновується на законі, тобто вона має бути легітимною. У сучасному суспільстві фіскальні, регулятивні чи контрольні дії сприймаються як легітимні. І все ж легітимність є необхідною, але не достатньою умовою ефективної державної політики;
* слід розрізняти просто рішення й політику. Щоденні урядові рішення, продиктовані як політикою, так і обставинами, спонукають до проведення якоїсь політики, але вони не є політикою [165, 83-84].
Уряд, державні органи мають у своєму розпорядженні низку інструментів, засобів та знарядь, "за допомогою яких політика як реакція на проблему впроваджується у життя" [136, 34]. Вибір конкретного засобу, знаряддя залежить від багатьох факторів - їх можливої ефективності, політичної прийнятності і традицій, що історично склались у суспільстві. Серед традиційного набору інструментів політики в літературі вирізняють такі:
* унікальні ресурси держави - це законодавчі та нормативні акти (будь-яка акція державних органів має правове підгрунтя);
* послуги, починаючи від оборони держави і закінчуючи сферою розваг та відпочинку (в цьому плані держава принципово не відрізняється від приватних фірм);
* гроші (уряд забезпечує виконання державного бюджету);
* податки та інші економічні важелі (кредити, страхування, пільги і т.ін.);
* умовляння (спонукання, підказка, переконування і т.п.), що є відображенням здатності уряду вдаватись у разі необхідності до морального впливу або тиску на суспільство, окремих суб'єктів політики.
Інструменти, засоби, знаряддя державної політики вживаються часто в контексті таких понять як "механізм держави", "державний механізм", "механізм державного регулювання" тощо. "Механізм держави" - це "система його органів аб