РОЗДІЛ 2
АНТРОПОСОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ПІДХІД ДО ВИВЧЕННЯ ФЕНОМЕНУ СОЦІАЛЬНОЇ ДЕТЕРМІНАЦІЇ ЕСТЕТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ
2.1. Тернарний підхід - шлях до подолання бінарності пре-постнекласичної емотивно-естетичної когнітивістики
Наша спроможність опановувати конкретною науковою проблемою залежить від того, наскільки розвинуте в нас вміння послідовно запроваджувати у своїй когнітивній практиці основний праксеологічний принцип адекватності пізнавального методу природі та специфіці досліджуваного об'єкта, більш широке запровадження якого у практику філософського обґрунтування нового знання видається достатньо перспективним. Адже лише у такому випадку реальний результат нашої цілеспрямованої діяльності буде близький до очікуваного чи навіть тотожний йому, а сама цілепокладаюча діяльність виявиться доцільною, тобто, у більшості своїх істотних моментів узгодженою водночас і з метою здійснюваної нами діяльності, і з заданими природою об'єкта цією останньої шляхами досягнення переслідуваної нами мети. У подібних випадках можна говорити про вияв людиною своєї спроможності скеровувати єство речей у бажану сторону та насправді досягати того, що наближає нас до бажаного та очікуваного.
Згідно означеного принципу, для того, щоб пізнати об'єктивну істину, наша думка повинна слідувати законам, що визначаються самим об'єктивним світом. Та, хоча адекватність уживаних суб'єктом засобів способам буття об'єкту діяльності, що придає цілепокладаючій діяльності доцільний характер, можлива і як несумісна, ніяк та нічим не забезпечена та жодним чином не гарантована, - остільки ж випадкова, не необхідна у якості закономірного результату методологічно коректного способу осмислення об'єкта, несподівана для самого суб'єкта та малоймовірна когнітивна подія. У єдино відомій дисертанту спеціально присвяченій дослідженню проблем соціальної детермінації естетичної свідомості статті застосовано аксіологічний підхід, який, на думку її автора, єдиний "здатен уможливити виявлення специфічних для естетичної свідомості та мистецтва форм соціально-історичної детермінації" [71: 67].
На початковому етапі розвитку соціально-естетичної теорії в ній переважали жорстко конкуруючі одна з одною монофакторні концепції соціальної детермінації естетичної свідомості. Оскільки соціальні чинники істотно впливають на стан та розвиток естетичної свідомості, часом мають прямо протилежну природу та впливають на соціально-естетичні епістемічні процеси у прямо протилежних напрямах, у ході розвитку соціально-естетичної теорії не могла не виникнути значна кількість монофакторних підходів до проблеми соціальної детермінації естетичної свідомості а поміж ними не могла не виникнути гостра - часом навіть запекла - боротьба.
З часом так і сталося: зазвичай в жорсткій опозиції один до одного соціологізм, гносеологізм, структуралізм, конструктивізм, аксіологізм, прагматизм, функціоналізм, а також деякі інші теоретико-методологічні підходи, що виникали один за одним у численних спробах вирішення соціально-естетичних проблем упродовж всього ХХ сторіччя, зіштовхувались у боротьбі за право бути виразниками істини у поглядах на соціологічний проблеми теоретичної естетики та мистецтвознавства (див., напр.: [23]). Цілком природньо, що дослідники феномену соціальної детермінації естетичної свідомості досить часто підходили до вивчення свого предмету з позицій соціологізму. Під соціологізмом в естетиці та мистецтвознавстві найчастіше мають на увазі концептуальний та методологічний соціоцентризм, який вустами В.М. Фріче (1870-1929) - одного з найвідоміших представників т. зв. "вульгарного" соціологізму - проголошував, що мистецтво, як форма опредмечування естетичної свідомості, - "було та й тепер є не чим іншим, як перекладом на художню мову панівного стилю життя" відомих соціальних класів [84: 432], а домінування у живопису буржуазної епохи блакитних та зелених тонів ("барв атмосфери") пояснювалося не інакше, як "широким розвитком торговельних відносин", а "жовте тло, пом'якшене золото" переважало у живопису Веласкеса, на думку представників цього підходу, "у відповідності з занепадом (в оригіналі "закатным состоянием" - В.М.) абсолютизму" (цит. за: Рюриков Б.С. Идеологические основы эстетики. - М.: Искусство, 1978. - 216 с.]. Теоретичною та концептуальною межею для вульгарного соціологізму виявилися формули типу "дрібнотоварний станковий живопис", "соціальна зумовленість лінії, перспективи та простору", "відобаження гедонізму паразитуючих класів в колоритизмі та революційності класів, що піднімаються, в лінеарності, графічності" і т. ін. [цит. за: 125: 22-25]. Після введення в науковий обіг творів та документів класиків марксизму, в яких вони торкаються соціальних проблем художньо-естетичної практики, для їхніх послідовників та апологетів стає очевидним, що неможливо, не вступаючи в протиріччя (принаймні з деякими з висловлювань класиків), пояснювати соціально-естетичну позицію, реалізовану у творчості конкретного митця, винятково його соціально-політичними поглядами. Виявилося, що класики відрізняли ту соціально-політичну позицію, яку митець декларує, від тієї, яку він послідовно утверджує своєю художньо-естетичною практикою, констатуючи, що Бальзак, наприклад, прилюдно демонструючи свою відданість ідеалам феодальної аристократії та династично легітимної монархії, об'єктивно усією своєю творчістю забезпечує емотивно-естетичну легітимізацію буржуазного революційного демократизму [див.: 126], або що Л.М. Толстой, суб'єктивно будучи послідовним супротивником революційних (для нього однозначно насильницьких) методів соціальної перебудови феодального суспільства, об'єктивно виявляється "дзеркалом" буржуазно-демократичної революції (див: [127]).
Соціологізуючі естетики та літературознавці-марксисти, по мірі більш широкого знайомства з поглядами Маркса, Енгельса, Леніна та їхніх соратників на соціальні проблеми літератури і мистецтва, розколюються на "завдяковістів" (рос. "благодаристы") та "всуперечистів" (рос. "вопрекисты") (див: [128: 129].
"За