РОЗДІЛ 2
МІСЦЕ ТА ЗНАЧЕННЯ ЛЮБОВІ В СИСТЕМІ ОСОБИСТОСТІ
Характерною ознакою в повороті сучасних вітчизняних досліджень в сфері соціальної філософії на відміну від попередніх з домінантою на соціоцентризм є антропоцентризм. "В соціальній філософії людина - найвища мета соціального філософування. Людина - початок філософських роздумів, їх принцип і кінцевий результат. Коли ж проблема людини в соціальних концепціях відходить на другий чи третій план, коли людина як самоцінність підмінюється суспільством, класом, партією чи державою, від соціальної філософії залишається лише згадка. Ця наука перетворюється на ідеологію і замість істинного знання відтворює ілюзії. Подібна метаморфоза відбувається й тоді, коли на місце людини в філософських роздумах про долю людства й побудову суспільства ставиться ідея..."[5, 19]. Антропоцентричний підхід в дослідженнях сучасної соціальної філософії викликаний також інтересом до зростання особистісного впливу на навколишній світ загалом і соціальні процеси зокрема, тому що: "Особистість, як суб'єкт і мета (смисл) соціальних відносин в суспільстві, являється найважливішим елементом в ланцюжку "особистість - соціальні групи - соціальні відносини"[143, 177], зауважує А. Зирянов в роботі "Прогнозування розвитку особистості".
Але, не зважаючи на це, у сфері соціальної політики пострадянських держав і сьогодні спостерігаються малопомітні зрушення. В центрі соціальної політики досі продовжують перебувати замість живої людини з усіма її проблемами та інтересами, формальні ідеї, хоча самі по собі ці ідеї нібито направлені на досягання людиноцентричної мети, насправді невпинно від неї відхиляються. Наприклад, проблема об'єднуючої національної ідеї, яка так і не спромоглася викреслитися в завершену форму, такі ідеї, як розбудова державності, ідея демократизації суспільства, ідея ринкової економіки, ідея добробуту громадян, ідея економічної стабільності, ідея входження до Євросоюзу і такі інші, в реальному житті демонструють малу продуктивність. Це відбувається по тій причині, що в самовизначенні посттоталітарних держав продовжують домінувати авторитарні ознаки політичного управління "...в умовах авторитаризму особистість поставлена в підлегле і цілковито залежне положення. Вона перетворюється в звичайний засіб дії інших суспільних сил, фактично асимілюється соціальними структурами і по суті щезає як самостійний факт суспільного буття"[143, 131]. Політика продовжує орієнтуватися не на людину з її конкретними проблемами, а лише на формальну ідею людини як такої, звідси загострення проблем, пов'язаних з виживанням: погіршення екології, підвищення смертності, зменшення народжуваності, безробіття, зниження рівня достатку, погіршення якості продуктів харчування, відкочування на окраїну цивілізації. Приділення пріоритетного значення економічним відносинам, які нібито мусять вирішити всі проблеми, навпаки, лише призводить до масового зубожіння громадян: "...морально-культурне зубожіння нації може звести нанівець грандіозні економічно-соціальні задуми. Мистецтво управління суспільством вимагає теоретичного хисту у визначенні суспільних пріоритетів, а не догматичного посилання на те, що економічні підвалини мають зумовити інші соціальні процеси"[143, 154]. Знову ж, таки, це відбувається через те, що, надаючи пріоритет розвиткові економіки, задля поліпшення людських потреб, сама людина дивовижним чином відкидається на другорядний план. А в результаті цього відбувається руйнація суспільства: "В центрі суспільства - людина. Без неї воно не існує. Які б матеріальні цінності не накопичили люди - будівлі, знаряддя праці тощо, - все це вмирає після того, як його залишили люди. Людина - суб'єкт і головна дійова особа суспільства. Цей висновок лишається незаперечним, незалежно від теоретичних побудов та ідеологічних домінант суспільного розвитку"[143, 155]. Ще М. Рубінштейн, розглядаючи світогляд соціалізму у праці "Ідея особистості як основа світогляду", яка вийшла у світ в 1909 р. зазначав, що: "Визнаючи економічний фактор основним, не слід забувати, що це не вичерпуюче начало; що в ньому менше всього гарантії.., яке зараз складає основне питання життя культурної особистості"[127, 7].
Для минулої епохи тоталітаризму було характерним замовчування питань, пов'язаних з вивченням людської особистості, натомість створювався міф про єдину особистість, яка уособлювала в собі тоталітарний режим. "Тема особи виникає у вітчизняній соціальній філософії в 60-ті роки ХХ століття. До цього вітчизняних філософів цікавили "великі особистості і їх роль в історії", "культ особи". Чомусь вважалося, що звичайнісінький, пересічний індивід не мав і не має ніякої особистості і ніхто не визнавав за ним права мати власну особистість" [170, 41].
Наслідками тоталітаризму, які ми досі переживаємо є контрастне розшарування та знеособлювання суспільства: "Неминучий і загрозливий наслідок тоталітаризму полягає в руйнуванні людських здібностей самоорганізовуватися в соціальні структури, перетворює суспільство в людську стихію"[41, 21]. Знеособлення, або "Деперсоналізація суспільних відносин... означає, що всі взаємозв'язки в суспільстві будуються у вигляді жорстко окреслених соціальних взаємодій... які не беруть до уваги та не передбачають ні особистого відношення, ні індивідуальної ініціативи. У цьому випадку особистість перетворюється в матеріал, засіб усіх суспільних справ, ініціатив та досягнень. Вся суспільна діяльність концентрується навколо посилення та розвитку державності - структур влади, військової могутності, ідеологічного контролю і т. ін., тоді як особистість фактично втрачає свою суспільну цінність. Ключовою соціальною фігурою стає досконалий виконавець"[143, 138].
Вивченню негативних наслідків тоталітарних практик та пошуку причин її походження послугували дослідження Т. Адорно та його співробітників з Університету Берклі. Їх праця "Авторитарна особистість", яка з'явилася в 1950 р. стала поворотним пунктом в проблемі вивчення людини, створивши новий підхід д