РОЗДІЛ 2
СВІТОВИЙ ДОСВІД ДІЯЛЬНОСТІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ
ПІДПРИЄМСТВ РІЗНИХ ОРГАНІЗАЦІЙНИХ ФОРМ І РОЗМІРІВ
ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ ТА МОЖЛИВІСТЬ ЙОГО ЗАСТОСУВАННЯ
В УКРАЇНІ
2.1. Структурні трансформації в сільському господарстві постсоціалістичних країн Центральної та Східної Європи
У 1989-1990 рр. 23 країни колишнього соціалістичного табору вступили на шлях переходу "від плану до ринку". Країни ЦСЄ і СНД починали реформи, спираючись на загальну інституціональну та організаційну спадщину, яку можна охарактеризувати як радянську модель соціалістичного сільського господарства. Її неефективність була неминучим наслідком командної економіки, що відривала господарства від ринку, підмінюючи споживчі переваги встановлюваними "згори" завданнями, і дозволяла господарствам не піклуватися про фінансові результати своєї діяльності. Свій "внесок" на мікрорівні мали два чинники, які докорінно відрізняють соціалістичне сільське господарство від сільського господарства в ринковій економіці: величезні розміри господарств і колективна організація виробництва.
Виправданням першим зазвичай слугували посилання на економію на масштабах, можливість щонайкраще використовувати ресурси машин і устаткування. Проте на практиці в умовах ринку обмеження, пов'язані з потребою в техніці, легко долаються за рахунок її коротко- і довгострокової оренди і не є визначальним чинником для розміру господарств. Практика також показала, що в силу людської природи колективне виробництво менш ефективне, ніж індивідуальне.
У цьому зв'язку кінцевою метою перетворень у названих країнах був перехід від колективного до індивідуального сільського господарства. Виходячи зі сформованих реалій, проміжним етапом є формування менших за розміром корпоративних або кооперативних господарств, що спираються на приватну власність на землю і активи, націлених на одержання прибутку, підзвітних індивідуальним членам і акціонерам та вільних від втручання держави.
Приватна власність на сільськогосподарські землі є нормою ринкової економіки, стимулом ефективного господарювання. Тому їх приватизація - одна з основних складових аграрних перетворень. Продуктивність галузі зростає також за рахунок переливання ресурсів до більш ефективних виробників за посередництвом земельного ринку. Тому його розвиток не менш важливий, ніж перехід землі у приватну власність.
Хоча сільське господарство у країнах ЦСЄ і СНД й велося колективно, правовий статус земельної власності до 1990 р., коли вони вступили на шлях перетворень, був принципово різний. У Радянському Союзі вся земля була націоналізована. Тому кожній із 15 колишніх радянських республік і понад 20 членам Російської Федерації довелося приймати важке рішення: чи відмовитися від виняткової власності держави на землю і чи передавати її в приватну власність.
У країнах ЦСЄ (за винятком Албанії) приватна власність на землю ніколи не скасовувалася. Тільки частина земель була конфіскована державою у посібників нацистів, церков і монастирів, у відносно великих фермерських господарств. Більшість же індивідуальних землевласників, хоча й номінально, зберегли свої права після вступу в 50-ті роки в колективні господарства. Якщо хтось із їхніх членів (або його спадкоємців) мігрував у місто, земля, що належить йому, переходила у власність кооперативу або держави. Тому на початку перехідного процесу країнам ЦСЄ треба було визначитися тільки зі статусом таких земель, у легалізації ж приватної земельної власності в принципі не було необхідності [221].
Досвід країн Центральної та Східної Європи в реформуванні аграрних організаційних структур підтверджує вагоме представництво різноманітних форм господарювання і способів використання землі. Переваги приватної чи суспільної власності можна сьогодні розглядати, спираючись на результати великомасштабних "експериментів" у різних країнах світу.
До 1945 року в Німеччині східні райони мали більш розвинуте сільське господарство порівняно із західними. З переходом на громадське виробництво, перебуваючи в складі Німецької Демократичної Республіки, вони значно відстали у своєму розвитку від ФРН, у якій виробництво було організоване на основі приватної власності. У східних землях ФРН за період 1992-1996 рр. кількість селянських господарств збільшилась в 1,7 раза, об'єднань таких господарств - у 2,5 раза, а сумарна їх частка в загальному землекористуванні господарств Східної Німеччини зросла від 27% до 43,9%. Разом з цим частка земель у використанні підприємницькими структурами колективного господарювання знизилася від 73% до 56,1%, а їх розміри у порівнянні з колишніми господарствами суспільного сектора зменшилися в кілька разів. У 1996 році сільськогосподарські кооперативи в середньому використовували по 1425 га, а господарські товариства - по 826 га. До реорганізації колективних господарств середній їх розмір за земельною площею становив 6261 га, а держгоспів - 3755 га.
Після об'єднання Німеччини земельні відносини і структура землекористування стали визначатися законодавством нормативно-правовими документами Федеративної Республіки Німеччини. У серпня 1990 року набув чинності "Закон про приватизацію сільського господарства". Для нових фермерів були створені пріоритетні фінансово-економічні умови, організована широка пропаганда фермерства. Парламент прийняв "Закон про приведення у відповідності законодавства сільського господарства колишньої НДР". Нові правила землекористування були орієнтовані на селянське сільське господарство, яке, як відомо, є домінуючою формою господарювання в усіх країнах Західної Європи. Кооперативним сільськогосподарським підприємствам було запропоновано перетворитись у нові форми господарювання: товариства й акціонерні спілки у відповідності з західнонімецькими правовими нормами. Як наслідок, на початку реформи спостерігається різке збільшення кількості фермерських господарств - 5,5-6 тис. кожного року, проте колективні форми господарювання продовжували успішно функціонувати. Тому уряд ФРН ви