Вы здесь

Договір перевезення вантажів у внутрішньому водному сполученні

Автор: 
Самойленко Георгій Валерійович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2004
Артикул:
0404U002217
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ДОГОВІР ЯК ОСНОВНА ФОРМА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПЕРЕВЕЗЕНЬ ВАНТАЖІВ У ВНУТРІШНЬОМУ ВОДНОМУ СПОЛУЧЕННІ

2.1. Доктрина договірної форми регулювання правовідносин перевезення вантажів у внутрішньому водному сполученні

Основним предметом нашого дослідження є договір перевезення вантажів у внутрішньому сполученні України, його сутність, ознаки та особливості.
Дослідження цього договору, як і дослідження будь-якого іншого правового явища слід розпочинати з його дефініції. Так, ст. 358 ЦК УРСР передбачала, що за договором перевезення вантажів транспортна організація (перевізник) зобов?язується доставити ввірений їй відправником вантаж до пункту призначення і видати його управомоченій на отримання вантажу особі (одержувачу), а відправник зобов?язується уплатити за перевезення вантажу встановлену плату. На нашу думку одне з перших вдалих понять договору перевезення, яке більш точно характеризує його, міститься в ст.99 "Договір перевезення" Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1991р. [103, с. 83]: "За договором перевезення вантажу перевізник зобов'язується доставити ввірений йому відправником вантаж до пункту призначення і видати його управомоченій на отримання вантажу особі (одержувачу), а відправник зобов'язується заплатити за перевезення вантажу встановлену плату". Таке поняття сприйняте і відтворене в ст. 908 ЦК України та ст. 307 ГК України.
Дефініція не закріплює, що перевізником є саме організація, надаючи право фізичним особам - суб?єктам підприємницької діяльності здійснювати цей вид діяльності. Це стало можливим після прийняття Закону України "Про власність" від 1991р., який закріпив ст.4 право приватної власності (у тому числі і на засоби виробництва) і можливість її використовувати у підприємницькій діяльності. Така конструкція повніше відбиває ті тенденції, які складаються сьогодні в економічній сфері і в сфері цивільного законодавства.
Із прийняттям Законів України "Про економічну самостійність Української РСР" [76], "Про підприємництво", "Про підприємства в Україні" [85], загальна тенденція правового регулювання економічних відносин спрямована на їх гармонізацію, багатоукладність. Цими та іншими актами зменшується роль держави в сфері управління економічними відносинами, метою якої є їх функціонування в межах, що забезпечують економічну міць держави, зростання соціального забезпечення та захист населення.
У зв?язку з цим основними концептуальними засадами діяльності суб?єктів підприємницької діяльності ст.5 Закону України "Про підприємництво" проголошено: вільний вибір видів діяльності, залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян; самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів вироблюваної продукції, встановлення цін відповідно до законодавства; вільний найом працівників; залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством; вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством.
Для глибшого розкриття вищевказаного судження слід провести порівняльну характеристику відносин з перевезення вантажів до того моменту, як Україна взяла курс на докорінне реформування суспільного устрою, на побудову ринкової економіки з розмаїттям форм власності та підприємництва і сьогоденням. Не можна не відмітити дві протилежні тенденції:
1) розширення кола суб'єктів підприємництва і проявів приватної ініціативи;
2) звуження кола суб'єктів у тих видах діяльності, що є виключною прерогативою держави чи потребують підвищених гарантій.
Так, за часів планової економіки план перевезень по внутрішніх водних шляхах повинен був складатися центральними плануючими органами з урахуванням повного і своєчасного задоволення потреб народного господарства в перевезеннях вантажів; вимог щодо правильного розподілу перевезень між різними видами транспорту і систематичного підвищення ролі водних перевезень у вантажообігу країни. Ці основні положення повинні були мати на меті скорочення витрат народного господарства по перевезеннях вантажу шляхом попередження зустрічних і нераціональних перевезень, максимального використання наявних резервів провізної спроможності суден, підвищення швидкостей руху і прискорення оберту суден, повного використання їх вантажепід'ємності й місткості, скорочення порожніх пробігів, а також раціональне використання портово-пристанських засобів і навантажно-розвантажної механізації. І.О.Андріанов зазначав, що узгодження конкретних завдань кожного транспортного і виробничого підприємства можливе лише при врахуванні їх можливостей і інтересів, з одного боку, і загальнодержавних інтересів, з іншого [10, с. 9]. Ось чому впорядкування планів виробництва й планів перевезень повинно було починатися з планування діяльності кожного окремого підприємства або організації. Чинне цивільне законодавство того часу в сфері регулювання договору перевезень вантажів відображало планові засади, мало на меті створити адекватний механізм їх правового регулювання та стабільність у межах загальномонополістичного господарського комплексу. Так, стаття 358 ЦК УРСР встановлювала, що договір перевезення вантажів укладається на підставі плану перевезень, обов?язкового для обох сторін. Але, не зважаючи на те, що планування сприйняли деякі країни, для ринкової економіки характерна регуляторність.
Свобода ведення підприємництва внесла свої корективи і стала основою для реального впровадження принципу свободи договорів. Одним із важливих конституційних прав громадян стало право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42 Конституції України). У Концепції переходу України до ринкової економіки та Законі України "Про підприємництво" проголошено свободу підприємництва, яка базується на:
а) наданні правових гарантій вільного підприємництва, в