РОЗДІЛ 2
Особливості здійснення захисту неповнолітніх
у кримінальному судочинстві
2.1. Загальні положення участі захисника неповнолітнього у кримінальному судочинстві
Питання щодо завдань, процесуального становища, обсягу прав та обов'язків захисника у кримінальному судочинстві загалом та у справах неповнолітніх зокрема, неможливо з'ясувати без усвідомлення ролі, призначення процесуальної фігури захисника у кримінальному судочинстві, мети, з якою захисник введений у кримінальний процес. Дане питання має і етичний аспект.
Сучасна кримінально-процесуальна наука призначенням захисника у кримінальному судочинстві вважає здійснення функції захисту, тобто надання правової допомоги особі у здійсненні нею захисту від кримінального переслідування. "У захисника одна процесуальна функція - захист. Захисник потрібний в процесі для здійснення захисту, саме цього чекає від нього обвинувачений і держава" [168, с.9]. Ні встановлення об'єктивної істини у справі, ні допомога органам, які здійснюють провадження у справі, у правильному її вирішенні не є складовими функції захисту.
Таким чином, захисник бере участь в кримінальному судочинстві, маючи своїм головним завданням надання правової допомоги у здійсненні особою захисту своїх прав та законних інтересів, реалізуючи при цьому одну з основних функцій кримінального процесу - функцію захисту. Як справедливо зазначив О.Бойков, "надавати обвинуваченому (підсудному) необхідну юридичну допомогу, вживати заходів до з'ясування обставин, що виправдовують чи пом'якшують його відповідальність, покликаний захисник. Це його основна процесуальна функція" [19, с.38].
А здійснюючи функцію захисту, з'ясовуючи обставини, що виправдовують підзахисного, пом'якшують чи виключають його відповідальність, захисник тим самим сприяє правосуддю. "Зазвичай прийнято вважати, - писав І.Д.Перлов, - що захисник потрібний обвинуваченому. Це, звичайно ж, правильно. Але не в меншій мірі він потрібний державі, зацікавленій в успішному здійсненні правосуддя, і суду, що здійснює це правосуддя" [115, с.127-129].
З питанням про призначення захисника у кримінальному судочинстві перекликається і проблема визначення його процесуального статусу. Це питання має велике практичне та теоретичне значення і одночасно є одним з найбільш дискусійних в теорії кримінального процесу. З'ясування процесуального статусу будь-якого учасника кримінального процесу передбачає визначення його місця серед інших суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності та ступеня процесуальної самостійності цієї особи, виходячи з тих прав та обов'язків, якими наділяє його законодавець [188, с.125].
В минулому певну популярність мала концепція захисника - помічника суду. М.О.Чельцов, наприклад, в своїх більш ранніх працях вважав, що "захисник є помічником суду у встановленні всіх обставин справи, що необхідні для постановлення вироку" [194, с.53]. "Адвокатура, - стверджували Б.С.Антимонов та С.Л.Герзон, - установа, створена на допомогу суду" [8, с.3].
Така позиція, звичайно, не могла вважатись прийнятною й піддавалась справедливій критиці. Окрім того, що вона дає хибне уявлення про справжнє місце захисника у процесі, вона ще і суперечить закону. Згідно з статтею 44 КПК захисником є особа, яка в порядку, встановленому законом, уповноважена здійснювати захист прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого та надання їм необхідної юридичної допомоги при провадженні у кримінальній справі. Захисник в кримінальному процесі за загальним правилом бере участь у справі у залежності від бажання обвинуваченого, а не суду. І те, що захисник певним чином сприяє здійсненню завдань, що стоять перед органами розслідування та правосуддям, зовсім не означає, що його можна розглядати як помічника цих органів за процесуальним становищем. Ця точка не отримала свого розвитку і в подальшому поступилася місцем іншим теоріям. Так, М.С.Строгович, Г.П.Саркісянц, П.С.Елькінд вважають захисника представником обвинуваченого [173, с.56-57; 202]. В той же час В.Д.Гольдинер, А.Є.Матвієнко, Л.Т.Ульянова розглядають захисника як самостійного учасника кримінального процесу [32, с.16-17; 88, с.155; 185, с.36].
На нашу думку, ключовим критерієм, який визначає прийняття тієї чи іншої точки зору щодо процесуального становища захисника, повинно бути ставлення до проблеми колізії правових позицій захисника та його підзахисного.
Правова позиція - твердження, яке суб'єкт процесуальної діяльності вважає за необхідне відстоювати у провадженні по кримінальній справі, добиватися його визнання, у відповідності з чим він вчиняє процесуальні дії, спрямовані на підтвердження його думки і оспорювання тверджень інших учасників процесу, які йому суперечать [173, с.57]. Іншими словами, правова позиція захисника по справі - це офіційний прояв його ставлення до твердження про винність підзахисного у вчиненні злочину. Внутрішнє переконання захисника не є його правовою позицією, якщо воно не знаходить свого вираження в діяльності захисника - у заявлених клопотаннях, захисній промові тощо.
Так, вчені-процесуалісти, що визнають захисника самостійним учасником процесу, інколи при цьому настільки розсувають межі його самостійності, що обвинувачений може опинитися в становищі, коли він змушений буде офіційно вступати з ним у спір, щоб відстояти своє право на власну оцінку матеріалів справи, а це суперечить самій природі захисту.
Цю позицію можна проілюструвати таким, колись поширеним, твердженням: "Право адвоката на незалежну позицію та підтвердження в певних випадках доказаності вини (хоча її і заперечує підсудний) базоване на визнанні за ним статусу самостійного учасника процесу, права вибору позиції за внутрішнім переконанням, на основі всебічної оцінки доказів та соціалістичної правосвідомості" [31, с. 306].
Інша точка зору, де захисник визнається представником обвинуваченого у, так би мовити, "чистому" вигляді, може звестись до твердження, що захисник в