РОЗДІЛ 2
ТРАДИЦІЇ - ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА - ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА:
ОСОБЛИВОСТІ ВЗАЄМОДІЇ
Феномен політичної культури досить добре висвітлений у літературі. Концептуальне осмислення цього феномена у його зв'язку з усталеністю демократії було започатковане книгою Г. Алмонда та С. Верби "Громадянська культура" (1963). Різноманітні параметри політичної культури уточнюють у своїх доробках такі американські вчені як Ш. Ейзенштадт, Л. Пай, У. Розенбаум, Е. Шилз, Б. Хозелітц, С. Уайт та інші. У Росії проблематику політичної культури розробляли К.С. Гаджиєв, Е.Я. Баталов, Е.А. Баллер, Ф.М. Бурлацький, А.А. Галкін та інші. Сучасні українські вчені та політики звертаються до проблем політичної культури з різних точок зору: як фактора розбудови держави та вдосконалення процесу державотворення - Д.І. Курас, Ю.І. Римаренко, Л.П. Нагорна, В.В. Медведчук, В.С. Лісовий, О.І. Семків, Д.В. Табачник, М.В. Томенко; як фактора формування свідомості особистості та різних верств населення - В.М. Бебик, М.Ф. Головатий, В.А. Ребкало, М.М. Слюсаревський, Є.І. Головаха, Н.В. Паніна; відродження української самосвідомості та формування нації - В.Г. Кремень, В.М. Ткаченко, П.М. Сас, М.В. Попович; як умови політичної творчості - В.С. Пазенок, А.П. Чередниченко. Питання політичної культури українського народу, його менталітету та традицій розглядалися у творах відомих політичних діячів ХІХ - першої половини ХХ століття - М. Грушевського, В. Винниченка, М. Драгоманова, В. Липинського, С. Томашівського, І. Мазепи, Д. Донцова.
Проблема традицій набуває особливої важливості в перехідні періоди, коли не спрацьовують стандартні політичні рецепти організації політичного життя суспільства. Проблема дослідження функціонування традицій у системі політичної культури суспільства ускладнюється також тим, що вітчизняна політична наука не має детально розробленої концепції української політичної культури. Тільки "... кінець комуністичного панування, - підкреслює німецький дослідник Г. Сімон, - додав концепції політичної культури нову актуальність. Тому що вона може допомогти пояснити, чому загибель старих умов ні в якому разі не гарантує побудову демократії і ринкової економіки, так само мало як кінець колоніального панування в багатьох країнах третього світу сприяти прориву до демократії, правам людини або до ринкової економіки" [341, 8].
Культура як соціальне явище виключно багатогранна. Вона являє собою цілісну систему, в якій виділяють її спеціалізовані підсистеми, що пов'язані з життєдіяльністю людей в сферах економіки, політики, права, філософії, науки та інше. Кожна з цих підсистем, в свою чергу, має складну структуру й являє собою сукупність елементів, які перебувають у відносинах та зв'язках один з одним, тобто, створюють певну цілісність, єдність.
Не є виключенням і політична культура, це - особливий різновид культури. Політична культура розкриває й описує культурний аспект політичної діяльності. Вона демонструє, в якій мірі реалізуються досвід, навички людей, їх здібності, потреби, інтереси. Політична культура показує, яку людину формує політичний процес і як це відбувається.
Становлення й розвиток української державності, світова практика демократичних перетворень, виявили залежність цього процесу від політичної культури, зумовили потребу дослідження цього складного, неоднозначного й багатомірного явища. Аналіз даного феномена ускладнюється наявною множиною інтерпретацій терміна "політична культура".
Тенденція розглядання проблеми політики крізь призму культури та в її контексті веде свій початок від німецького філософа ХVIII ст. Й.-Ф. Гердера; ним було введено до наукового обігу поняття "політична культура". Концептуальне осмислення феномену політичної культури було розпочато Г. Алмондом і С. Вербою в 50-ті роки ХХ ст. Класичним вважається визначення, що було сформульоване ними у роботі "Громадянська культура": "Термін політична культура відноситься до специфічних політичних орієнтацій - до позицій по відношенню до політичної системи та до її різних частин і позицій до власної ролі в цій системі" [330, 105]. Г. Алмонд та С. Верба розглядали політичну культуру як сукупність орієнтацій, які є у людей відносно політичного процесу. Ці орієнтації поєднують в собі декілька елементів: 1) пізнавальну орієнтацію - дійсне або хибне знання про політичні об'єкти та ідеї; 2) афективну орієнтацію - усвідомлення зв'язку, притягнення, протидії, тощо, стосовно політичних об'єктів; 3) оціночну орієнтацію - судження та думки про політичні об'єкти, які потребують застосування щодо політичних об'єктів та подій оціночних критеріїв.
Спробу уточнити параметри політичної культури зробив американський дослідник Л. Пай. Визначаючи останню, він писав: "Політична культура є сукупністю установок, переконань та почуттів ..., яка задає порядок та надає значення політичному процесу і яка являє собою основоположні припущення та правила, що керують поведінкою в політичній системі. Вона включає в себе як політичні ідеали, так і діючі норми правління ... (Політична культура є, таким чином, прояв в агрегатній формі психологічних та суб'єктивних вимірів політики)" [20, 14-15].
Інший американський спеціаліст в галузі політичної культури У. Розенбаум виділяв три групи орієнтацій, аналіз яких дозволяє, з його точки зору, отримати відносно неї всю необхідну інформацію.
Перша група - "орієнтації відносно урядових структур" - включає "орієнтації відносно режиму" (оцінка індивідом основних урядових інститутів, його символів, офіційних осіб, "норм" та його "відповідь" на них) та "орієнтації стосовно урядових "входів" та "виходів" (вимоги в галузі публічної політики - "вхід", політичні рішення, що приймаються урядом - "вихід")".
Друга група орієнтацій - "орієнтації стосовно іншої політичної системи" - включає "політичні ідентифікації" (тобто причетність індивіда до "політичних одиниць" - нації, держави, міста, географічного району, груп, до яких він відчуває почуття прив'язаності, лояльності, зобов'язання або бор
- Київ+380960830922