РОЗДІЛ 2
ОЦІНКА СТАНУ ПЕНСІЙНОЇ СИСТЕМИ В УКРАЇНІ
2.1. Становлення та розвиток вітчизняної пенсійної системи
В історії розвитку системи пенсійного забезпечення України умовно можна
виокремити п’ять основних етапів.
Перший етап – з 80-х років ХIХ століття до 1917 р. У цей період пенсійне
страхування в Україні розвивалось в єдиному руслі з аналогічними системами
інших країн (Німеччина‚ Франція‚ Австрія).
Варто наголосити, що обов’язковий устрій кас пенсійного страхування
започатковано з 1861 р.‚ коли було ухвалено закон про “допоміжні товариства”
при казенних гірничих заводах. У більш розгорнутому вигляді принципи
соціального захисту знайшли своє втілення в законодавчому акті від 15 травня
1901 р. “Тимчасові правила щодо пенсій робітникам казенних гірничих заводів та
копалень‚ які втратили працездатність на заводських та копальних роботах”.
Засади соціального страхування було закладено в країні у 1912 р.‚ коли Третьою
Державною думою було прийнято пакет законів: “Про затвердження присутності у
справах страхування робітників”‚ “Про затвердження Ради у справах страхування
робітників”‚ “Про забезпечення робітників на випадок хвороби”‚ “Про страхування
робітників від нещасних випадків на виробництві” [70, с. 46]. З ухваленням
згаданих законів Росія долучилась до кола цивілізованих країн з передовою для
того часу‚ достатньо широкою системою обов’язкового соціального страхування‚ у
тому числі пенсійного.
Другий етап — 1918 – 1933 рр. У 1918 році усі страхові товариства й організації
були ліквідовані й страхування у всіх видах і формах оголошене державною
монополією. 11 грудня вийшов декрет про страхування з безробіття‚ а потім було
видано всеукраїнську постанову про внески підприємств до кас безробітних [53,
спр. 457]. Страхування від нещасних випадків відновилося лише у 1921 році.
Відповідно до постанови Всеукраїнського ЦВK від 17 січня 1923 р. усі справи
соціального страхування осіб найманої праці з відання Наркомсоцзабезу було
передано до Управління уповноваженого Наркомпраці РСФРР‚ а відтак - до
Наркомпраці УСРР [60, арк. 3]. З 1933-го соціальне страхування почало
перетворюватись у соціальне забезпечення‚ що було притаманне країні з державною
формою власності. На виконання постанови ЦВK СРСР‚ Раднаркому СРСР і ВЦРПС від
23 червня 1933 р. та наступної постанови Раднаркому СРСР і ВЦРПС від 10 вересня
обласні відділи праці та обласні страхові каси були передані з усіма кадрами та
майном обласним Радам профспілок. У Kиєві‚ зокрема‚ це було зроблено за станом
на 20 вересня 1933 року [55, спр. 5248].
Третій етап — 1933 – 1990 рр. В 1933 р. соціальне страхування передається
профспілкам‚ а страхові каси та всі напрацювання‚ пов’язані зі страховою
медициною та диференціацією тарифів залежно від соціальних ризиків‚
ліквідовуються. В 1937 та 1938 рр. профспілки були звільнені від виплати пенсій
непрацюючим пенсіонерам. Ці витрати взяв на себе державний бюджет‚ а бюджет
соціального страхування консолідувався з державним. Таким чином‚ на відміну від
переважної більшості промислово розвинених держав в Україні протягом тривалого
часу застосовувалась нерозвинена модель формування фондів на соціальне
страхування за принципів “єдиного казана” без урахування соціальних ризиків.
З переходом до такої моделі соціальне страхування втратило страховий характер.
Відмова від сплати внесків самими застрахованими різко знижує мотивацію
працівників по особистому формуванню свого соціального захисту. Принципи‚ що
визначають відповідальність за відшкодування шкоди від втрати працездатності‚
трансформуються: від страхування до відшкодування шкоди підприємством або його
заподіювачем. Левову частку страхового тягаря несли підприємства‚ які не мали
ніяких прав на розпорядження фондами соціального страхування‚ хоча розмір
внесків за всіма видами соціального страхування досягав 38 % фонду заробітної
плати. Для них страхові платежі перетворились у державну повинність‚ в
обов’язковий податок.
Соціальне страхування в той період стало інструментом перерозподільної політики
держави‚ втратило свої основні риси та трансформувалось у соціальне
забезпечення.
У післявоєнний період сфера та обсяги діяльності Наркомату (Міністерства)
соціального забезпечення УРСР значно розширилися.
Проте Міністерству не вдалося за півтора післявоєнні роки створити дієву і
оперативну систему роботи з обслуговування інвалідів війни. Діяльність установ
соцзабезпечення викликала численні скарги і нарікання від населення‚ а також
критику з боку директивних органів [56, стр. 706].
Загальний контингент опікуваних Міністерством становив 3‚2 млн осіб‚ у тому
числі: інваліди Вітчизняної війни – 529 692 осіб‚ сім’ї інвалідів Вітчизняної
війни – 9426‚ інваліди праці та родини тих‚ хто отримував пенсії і допомоги, –
428 297‚ інваліди Першої світової та громадянської війн – 16 706‚ персональні
пенсіонери – 6766‚ сім’ї загиблих воїнів – 2 215 070 осіб (з них 1 011 219
пенсій не отримували). Порівняно з довоєнним 1940 роком чисельність отримувачів
пенсії в Україні зросла більше ніж у 5 разів‚ а загальний контингент тих‚ хто
перебував на обліку‚ у 7‚4 раза.
Загальна сума виплат пенсій та допомог становила у 1947 році 4‚1 млрд руб.‚ або
в 9‚2 раза більше, ніж у 1940 році. Середньомісячний розмір пенсій становив 155
рублів.
За період з 1 жовтня 1946 р. по 1 липня 1947 р. усіма видами
протезно-ортопедичної допомоги було охоплено 51 828 осіб‚ у тому числі надано
допомогу 46 397 інвалідам війни [57, спр. 138].
9 квітня 1948 р. Рада Міністрів УРСР затвердила Положення про Міністерство і
місцеві органи соціального забезпечення. На міністерство покладалися: загальне
керівництво системою с
- Київ+380960830922