РОЗДІЛ 2
Особливості регіонального розвитку та формування регіональної політики
в країнах Європейського Союзу
2.1. Головні риси регіонального розвитку в країнах Європейського Союзу
В умовах постіндустріальної економіки в країнах ЄС регіональний розвиток є
важливою складовою формування стабільної господарської системи. Науково
обґрунтоване прогнозування, планування та раціональне використання потенціалу
окремих територій сприяє збалансованому соціально-економічному розвитку держави
в умовах жорсткої конкуренції на міжнародному ринку. Розробка інструментів
державної політики на основі аналізу розвитку окремих регіонів дає можливість
згладжувати регіональні диспропорції, сприяти розвитку депресивних територій і,
особливо, полюсів росту країни, що забезпечують високий рівень
конкурентоспроможності її економіки, стабільну позицію на світових ринках та
гарантують значні темпи зростання економіки.
Досвід країн ЄС у сфері регіональної політики порівняно з іншими країнами світу
є значним і заслуговує на увагу та вивчення. Протягом останніх 50-ти років
процеси інтеграції на Європейському континенті досягли високого рівня, проте
проблеми пропорційного і збалансованого розвитку європейського співтовариства,
окремих його країн і регіонів залишилися актуальними і нині.
В окремих державах і регіонах ЄС історичні умови і суспільно-географічні
чинники регіонального розвитку є різними. Проблеми регіону часто є наслідком
впливу “первинних” умов і факторів, напрямів і темпів їх використання в кожній
окремій державі. Особливості у використанні внутрішнього потенціалу створюють
передумови для поглиблення диспропорцій між окремими регіонами країн. До 70-х
рр. в ЄС не відчувалася гострота проблеми регіонального розвитку. Великі
зусилля були спрямовані на підтримку депресивних старопромислових або
монофункціональних регіонів, малорозвинених сільськогосподарських і
“перегрітих” урбанізованих територій.
Однак з часом цього виявилося недостатньо. Диспропорції поглиблювалися і процес
поляризації між “Північчю” та “Півднем” в межах співтовариства посилювався. Це
зумовило посилення інтересу до проблем регіонального розвитку і появу наукових
досліджень, спрямованих на підвищення ефективності розробки державної
регіональної політики. З’явилася необхідність досконалого вивчення ресурсів та
умов розвитку господарства кожного окремого регіону з метою більш раціонального
та коректного планування розвитку держави.
Сучасна європейська школа регіоналістики – це постійний двосторонній рух ідей
та інформації між практичною та теоретичною сферами. Політичні заходи щодо
регіонального розвитку базуються не стільки на загальних теоретичних висновках,
скільки відповідають конкретним практичним вимогам регіонів. Практичність і
реалістичність політики регіонального розвитку останнім часом стали вагомими
критеріями при виборі її курсу, особливо за умов розширення ЄС на схід.
Збільшення кількості держав-членів ЄС, розширення його території та зростання
кількості населення за рахунок входження держав із нижчим рівнем добробуту,
основних показників соціально-економічного розвитку вимагають більшої
селективності при визначенні територій, які дійсно потребують комунітарної
підтримки. У зв’язку з цим посилюється роль планування та програмування, відтак
прогнозування розвитку окремих територій і країн в цілому.
У 50-х роках у Європі спостерігався інтенсивний розвиток регіональної науки, що
супроводжувався загальним піднесенням господарства післявоєнного континенту.
Численні наукові розробки й дослідження були пов’язані із поняттям “регіон”,
визначенням цієї категорії, процесами що відбуваються в його внутрішньому та
зовнішньому середовищі. Брався до уваги також адміністративно-територіальний
статус територій на різних рівнях. Від періоду, коли переважав традиційний
соціально-економічний, культурний та історико-релігійний аналіз, був зроблений
крок до періоду фундаментальних досліджень у сфері регіонального розвитку,
кореляції регіонального потенціалу та регіональних потреб, пошуку розв’язання
соціально-економічних проблем окремих територій.
Більшість країн ЄС мають унітарну систему державного устрою, зокрема,
Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Люксембург, Португалія, Фінляндія,
Швеція. Однак протягом останніх десятиліть сталися суттєві зміни в
адміністративних системах у напрямку посилення децентралізації та
деконцентрації владних повноважень. Якщо у 1957 році (в період підписання
Римського договору) [1 Римський договір, підписаний 25 березня 1957 року
представниками Франції, ФРН, Італії, Бельгії, Нідерландів і Люксембургу,
започаткував утворення Європейського Економічного Співтовариства.] всі
держави-члени, окрім федеральної Німеччини, мали високоцентралізовану владну
систему, то зараз більшість із них в тій чи іншій формі є досить
децентралізованими системами [10, 118].
Слід розрізняти поняття децентралізації та деконцентрації. Децентралізація – це
процес передачі владних повноважень від центральних і регіональних органів
виконавчої влади до органів місцевого та регіонального самоврядування.
Деконцентрація – це процес передачі частини повноважень від центральних органів
виконавчої влади до їх регіональних представництв. В цьому слід вбачати
позитивну тенденцію, що виявляється в наближенні державних послуг до потреб та
інтересів населення, збільшенні можливостей вирішення питань
соціально-економічного розвитку на відповідному рівні.
Особливістю сучасного процесу регіонального розвитку в усіх державах Євросоюзу
є посилення регіонального рівня влади. Навіть у такій історично централізованій
- Київ+380960830922