Розділ 2
Релігійно-державницька ідея роману М. Загоскіна «Аскольдова могила. Повесть
времен Владимира Первого»: концептуально-художні особливості актуалізації
історії
2.1. Специфіка історичного роману й розвиток принципів художнього історизму в
російській літературі ХVIII - першої третини ХІХ ст.
У російській літературі процес становлення роману (в його зрілих зразках)
збігається за часом із виникненням історичного роману. Більше того, спочатку, в
першій половині 30-х рр. ХІХ ст., російський роман оформлюється переважно як
роман історичний. Саме тому О. Пушкін вважав за необхідне дати таке визначення
роману: «У наш час під словом роман розуміють історичну епоху, що розвинута у
вигаданій оповіді» [282, с. 180]. Тобто, у вирішенні питання про генезис
російського роману аж ніяк не можна забувати про ту оболонку, яка була для
нього певною мірою первісною.
Перші розгорнуті судження про російський історичний роман 30-х рр. належать
найвизначнішим діячам тієї пори: О. Пушкіну, М. Полевому,
О. Бестужеву-Марлінському, В. Бєлінському. Саме цей розмаїтий матеріал слугував
основою для осмислення у наступні десятиріччя особливостей російського
історичного роману 30-х років як проблеми історико-літературної.
У спеціальних дослідженнях наголошується, що обов’язковим показником
історичного роману є високий ступінь документальності подій і реальність осіб,
як правило, значних, закріплених у пам’яті поколінь, «справжність» головного
героя (Б. Реїзов), використання наукових даних (С. Петров), наявність
історичного конфлікту, показ соціальних сил, які визначають його зміст (І.
Щебликін), достовірність у підході до історичного матеріалу (М. Ільницький) та
ін.
Прихильники документальної точності нагадували, що довільне тлумачення історії
призводить до її спотворення. Прихильники ж переосмислення фактів, вільної їх
інтерпретації виходили з того, що надмірна прив’язаність до фактів обмежує
фантазію митця, знижує роль вимислу й домислу.
У тлумаченні термінів «художній вимисел» і «художній домисел», як свідчить
«Лексикон загального та порівняльного літературознавства» (2001), відсутня
одностайність [191, с. 92-94, 153]. З усього розмаїття ідей робимо висновок, що
домисел, якщо порівнювати його з вимислом, виконує в історичному романі
допоміжні функції, більше стосується подробиць, менш істотних, однак теж
значущих речей. Домисел і вимисел є художніми засобами, потрібними історичному
романістові для образного відтворення історичної епохи, тобто подання її в
конкретно-чуттєвих живих картинах, введення читачів у життя далекого часу.
У прозі 30-х рр. ХІХ жанрові рамки, зокрема, межа між романом і повістю ще
досить хитка, невизначена. Це пояснюється тим, що основні форми епічної оповіді
в російській літературі того часу перебувають у стадії становлення. Можна
стверджувати, що одним із важливих факторів виникнення роману як жанрової
структури є суттєві соціальні зрушення, протиріччя, конфлікти життєвих укладів,
тенденцій, зіткнення особистості з обставинами тощо. Про ці фактори свого часу
писав М. Ліхонін: «Потужний вибух революції оголосив усім народам Європи – крім
Росії, що розвивалася в дусі інших начал, ніж її західні сусіди – і Держави,
боючись за свою самостійність, почали запитувати себе про права свої, стали
порпатися у своїх припорошених архівах – і виник рух Історичних досліджень.
Але, вивчаючи події, вони помітили, що Історія, виражаючи спільність подій та
виключно політичний побут Держав, не має повноти, залишаючи в невідомості
повір’я, домашнє життя народів, із усім їх різнобарв’ям – предмети, що будучи
включеними в історію, загальмували чи заплутали б її хід, а подані відносно до
неї – перетворили б її на Археологію без життя: вони одягли б їх у форму
Історичного роману – і В. Скотт, представник цього нового устремління, оживив
перед нами події часів минулих. Його приклад наслідували Італія, Німечина,
Франція і Росія» [198, c. 110 - 111]. Сфера роману в цьому сенсі - суто
суспільна, що простягається далеко за межі приватних інтересів індивідуума.
Ми вважаємо, що не можна виокремити якісь нормативні чи обов’язкові для різних
часів ознаки історичного роману. Проте якісь загальні орієнтири в судженнях про
те, що ж таке історичний роман, можна визначити.
Найбільш поширена точка зору на специфіку історичного роману, полягає у
визнанні того, що в історичному романі завжди існує дистанція між письменником
і темою у часі, відчувається історичний підхід до предмета з боку митця, який
сприймає те, що він зображує, як дослідник, котрий відтворює минуле [254, с.
9]. Але ця точка зору зумовлена урахуванням особливостей творів останніх двох
сторіч, ХІХ й ХХ. Але ж, як ми вже зазначали, були твори і більш раннього часу,
ХVІІІ - початку ХІХ ст., у яких важко знайти щойно наведені ознаки історичного
підходу до минувшини. Проте це не означає, що всім цим творам слід відмовити у
місці серед «по-справжньому» історичних, бо вони, мовляв, не відповідають
вимогам жанру. Під час визначення специфіки історичного роману не слід,
очевидно, механічно оцінювати твори минулого крізь призму жанрових
характеристик, вироблених сучасною наукою. Необхідно враховувати реальні
функції цих творів не лише в наш час, але й в епоху їх породження. Іншими
словами, необхідно враховувати рівень історизму художніх творів як категорію,
що складається історично, тобто поетапно, в еволюції жанрових форм і змісту.
Якими б умовними не були історичні контури, приміром, у трагедіях
О. Сумарокова, поемах М. Хераскова чи повістях М. Карамзіна, свого часу вони
сприймалися саме як історичні. Крім цього, за всієї наївності істори
- Київ+380960830922