РОЗДІЛ 2.
МЕХАНІЗМИ РЕГЛАМЕНТАЦІЇ МІГРАЦІЇ У ЄВРОСОЮЗІ
2.1. Становлення співробітництва держав щодо регламентації міграційних процесів
у Європейському співтоваристві (розвиток міграційного законодавства Євросоюзу)
Особливості регулювання міграційних процесів та розвиток міграційного
законодавства Євросоюзу пов’язані, з одного боку, з етапами та аспектами
розвитку європейської інтеграції, еволюції трьох європейських співтовариств та
їх трансформації у ЄС, і, з другого боку, з економічними чинниками, що
впливають на кількісну та якісну специфіку міграційних потоків, опосередковано
„загострюючи” або „пом’якшуючи” необхідність вирішення проблеми. Власне право
ЄС – компетентно регулювати тільки рух різних категорій громадян
Співтовариства. Регулювання правового статусу громадян із третіх країн (ГТК)
охоплюється правом Євросоюзу тільки час від часу – за умови, що це питання
стосується безпеки громадян ЄС або якимось іншим чином взаємодіє з їхніми
інтересами. Залежно від соціально-економічних чинників регулювання міграційних
процесів Співтовариства умовно підрозділяється на три періоди.
Перший період – 1949–1970 роки – відзначається відсутністю міжурядових
європейських угод та інших загальноєвропейських механізмів регулювання
міграції. У цей період західноєвропейські уряди заохочували міграцію з метою
відбудови післявоєнної Європи. Оскільки проблеми міграції до Західної Європи
тісно пов’язані зі становленням єдиного європейського громадянства, то
механізмами регулювання міграційних процесів та джерелами європейського
міграційного права стає на цей період низка документів, що регулюють питання
інтеграції, зокрема Статут Ради Європи 1949 року, у якому вперше формулюється
ідея „більш тісного союзу”; європейська Конвенція про еквівалентність дипломів,
що дають право на вступ до університетів, 1953 року, Європейська угода про
режим переміщення молоді за колективним паспортом 1961 року, Конвенція про
скорочення випадків множинного громадянства та про воїнський обов’язок у
випадках множинного громадянства 1963 року та ін.
Другий період – 1970 – 1987 роки – відзначається прагненням скоротити
імміграцію і, відповідно, заморожуванням видачі/відновлення робочих віз та
здійсненням інших обмежувальних заходів на національних рівнях. Ці заходи були
спричинені, з одного боку, значним збільшенням міграційних потоків, а з другого
– нафтовою кризою та міжнародною економічною рецесією, що поширилась і на
європейські країни. Найбільш важливою характеристикою цього періоду в аспекті
загальноєвропейського регулювання міграційних процесів є те, що, починаючи з
1970 року, міграція вперше розглядається не тільки як економічна проблема, а й
також як питання безпеки, що потребує координаційних зусиль. Так, окремі заходи
приймаються в цей період на міжнародних форумах, створених з метою обмеження
правил в’їзду до європейських країн. Прикладом можуть служити Trevi Group
(засновано 1975 року0, AD HOC Group on Immigration (існує з 1986 року) тощо.
Що стосується регулювання переміщення і статусу різних категорій громадян країн
ЄС, то основний зміст регламентації в цей період визначається інтенсивною
розробкою загальноєвропейських механізмів щодо трудової міграції та умов
проживання і праці працівників – громадян країн ЄС. Так, з 1961 по 1977 рік
Рада Європи тричі відкриває для ратифікації інструменти, призначені для
врегулювання статусу працівників-мігрантів Співтовариства.
3. Початок третього періоду (1985 – теперішній час) умовно датується 1985-м –
роком підписання Шенгенських угод. Його зміст визначається першими спробами
врегулювання щодо створення між окремими країнами-членами єдиного простору без
зовнішніх кордонів. Так, перша з Шенгенських угод (підписана в червні 1985
року) передбачала поступове скасування спільних кордонів. Другу, а саме –
Шенгенську імплементаційну угоду, було підписано в 1990 році. Угоди стали
своєрідною реакцією на переконання деяких країн-членів у неможливості
скасування внутрішніх кордонів у межах Євросоюзу через суперечності змісту ст.
7а Договору про заснування ЄС. Незважаючи на те, що Шенгенські угоди було
сформульовано за рамками законодавства Співтовариства як виключно
міжнародно-правові інструменти, зв’язок їх зі структурою ЄС є цілком очевидним.
Оскільки Шенгенські угоди прийняті задля реалізації мети Співтовариства
(створення єдиного внутрішнього ринку), їхні положення, як передбачає зміст ст.
134 Шенгенської імплементаційної угоди, мають узгоджуватись із законодавством
Євросоюзу. Угоди не лише скасовують прикордонний контроль між
державами-членами, а й створюють загальні умови для подальшого процесу
координації та гармонізації. Шенгенська конвенція регулює такі аспекти:
перетинання внутрішніх та зовнішніх кордонів; візи для короткострокового та
довгострокового перебування; умови, що визначають пересування іноземців;
заходи, пов’язані з організованими поїздками; відповідальність за розгляд заяв
щодо надання притулку (яка підтверджує зобов’язання відповідно до Женевської
конвенції від 28 липня 1951 року, доповненої Нью-Йоркським протоколом від 28
липня 1967 року); співробітництво поліції, взаємна допомога в розслідуванні
кримінальних справ; реалізація принципу відсутності подвійного оподаткування;
екстрадиція; передача виконання судових рішень у кримінальних справах;
Шенгенська інформаційна система та ін.
Що стосується безпосередньо законодавства ЄС, то зобов’язання скасувати всі
внутрішні кордони між державами-членами до 1992 року містяться в Єдиному
Європейському Акті (Single European Act – SEA) 19
- Київ+380960830922