РОЗДІЛ 2
РОЛЬ ДЕРЖАВИ В ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЇ
СОЦІАЛЬНОГО ПАРТНЕРСТВА
У будь-якому суспільстві держава є знаряддям підтримки пануючого в економічних відносинах класу. Вона завжди представляє й відстоює, насамперед, інтереси найбагатшого класу власників засобів виробництва. В епоху утвердження капіталізму держава всіляко допомагала класу буржуазії. Саме держава в законодавчо-примусовому порядку закріплювала тривалість робочого дня, регулювала заробітну плату на шкоду робітникам і на користь наймачів, законодавчо забороняла діяльність профспілок. Це сприяло тільки посиленню соціально-класових протиріч і вело до посилення масового невдоволення. Тому "проблема регулювання відносин між підприємцем-власником, роботодавцем і найманим працівником у суспільстві завжди була найважливішою, від її рішення залежало збереження власності в руках власника, міцність становища державної влади, стабільність усього суспільства" [2; С. 26].
Вагомою причиною, що викликала спротив робітничого класу була породжена високим рівнем диференціації доходів населення соціальна нерівність. Соціальна нерівність - це передусім нерівність можливостей доступу до ресурсів життєзабезпечення (грошей, предметів побутового та культурного призначення та ін.), вона тісно пов'язана із нерівністю правовою, оскільки позбавляє громадян реальних можливостей для реалізації задекларованих прав і свобод. Соціальна нерівність є джерелом виникнення в суспільстві невдоволення, поширення революційного руху.
Класова боротьба, що супроводжувалася соціальними вибухами й потрясіннями (Чартистський рух 1830-1850 р. в Англії, революції у Франції, Австрії, Угорщині, Німеччині й ін.) призводила до порушення соціальної стабільності, погіршення економічного становища підприємців. Ціна кожного протистояння підвищувалася не тільки для окремого роботодавця, оскільки зменшувались його прибутки, погіршувались позиції в конкурентній боротьбі, але й для суспільства в цілому. Тому визріла нагальна потреба в державному регулюванні соціально-трудових й економічних відносин, активному пошуку шляхів мирного виходу із революційних катаклізмів. "В цих умовах держава (її інститути, ресурси тощо) почала об'єктивно виступати не лише органом волевиявлення "сукупного капіталіста", а трансформувалася на "комітет", який гарантував оптимальне узгодження інтересів усіх соціальних сил суспільства" [87; С. 30]. В результаті держава долучилась до формування та функціонування системи соціального партнерства, як механізму компромісного узгодження інтересів найманих робітників і роботодавців.
Російський дослідник соціального партнерства В. Міхеєв пропонує досліджувати роль владних структур держави в формуванні та функціонуванні соціального партнерства крізь призму функціонування всього державного механізму як сукупності факторів і засобів, що забезпечують дію всіх його складових частин в їх взаємодії. До механізму функціонування держави він відносить усе, що пов'язано із взаємодією економічної, політичної і соціальної систем, із їх впливом одна на одну [105; С. 161]. Ми підтримуємо таку позицію із зауваженням, що у даному дослідженні увагу буде акцентовано на проблемі ролі держави в інституціоналізації феномену соціального партнерства. Для цього спочатку розглянемо теоретичні основи державного регулювання життєдіяльності суспільства.
У ХІХ ст. виникло три впливові течії, які по-різному оцінювали роль держави у розвитку суспільства. У Франції та південно-європейських країнах під впливом Прудона сформувалась течія, представники якої виступали за ліквідацію держави і передачу всіх функцій взаємної допомоги невеликим кооперативам. Представники другої течії, що виникла під впливом вчення Ф. Лассаля, виступали за демократизацію держави, розширення її соціальної й економічної відповідальності. Поступово це мало привести до солідарного суспільного порядку, в якому не було б розподілу між державою і суспільством. Ця течія здійснила великий вплив на німецьку соціал-демократію. Третя течія, що теж мала велике значення для розвитку німецької соціал-демократії, сформувалась під впливом К. Маркса і Ф. Енгельса. Держава розглядалась як інструмент панування експлуататорських класів і повинна бути знищена. Натомість мала постати нова соціалістична держава без недоліків попередньої буржуазної [86; С. 39, 41].
Отже, надмірна спекулятивна активність ринку, тривалі кризи і депресії, соціальна несправедливість, нагнітання невдоволення в суспільстві та масові виступи трудящих обумовлюють необхідність активізації державного регулювання соціально-економічних відносин. Адже, одним із найголовніших завдань держави є представництво та узгодження інтересів різних соціальних груп і класів. Ринкова економіка безпосередньо не продукує таких соціальних цінностей, котрі забезпечують соціально-політичну стабільність у суспільстві: соціальне партнерство, справедливість, чесність, взаємодопомога та ін. Тому держава за допомогою, насамперед, правових механізмів регулює виробничі відносини. В основу концепції нормативного регулювання соціально-трудових відносин покладено фундаментальну суперечність між матеріальними потребами людей і економічними ресурсами для їх задоволення ?152; С. 13?.
Самоусунувшись від прямого втручання до ціноутворення й формування зарплати, соціальна держава встановлює правила для функціонування ринку. Формується соціальна ринкова економіка - "економічна система, яка означає як відхід від принципу "кожний проти кожного", так і відмову від державного диригування" [23; С. 104]. Це найбільше відповідає критеріям соціальної справедливості.
Соціальна справедливість є однією з базових цінностей соціальної держави. Доти, доки соціальна справедливість, як основний принцип соціальної держави не усвідомлена, не сприйнята всім суспільством в цілому і кожним його членом зокрема, поки вона не стала частиною політичної культури, повинні існувати механізми формування розуміння того, що таке соціальна справедливість, форми впливу на суспільство, окремі його групи для