РОЗДІЛ 2
БОРОТЬБА ЗА ВСТАНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ В ГРЕЦІЇ
(кін. XVIII - поч. XIX ст.)
2.1. Суспільно-політичні та економічні передумови національно-визвольного руху
греків
На кінець XVIII ст. до складу Османської імперії входила значна частина Балкан,
майже всі території, цілком чи частково заселені греками: континентальні
області – Беотія, Аттіка, Акарнаніка, Епір, Фессалія, частина Македонії
(Румелія), Пелопоннес (Морея), острови Егейського архіпелагу, о. Крит, о.
Самос. Багато греків проживало в столиці Османської імперії – Константинополі
[1 Після завоювання його турками, він був перейменований і отримав назву
Стамбул.].
Ця мусульманська держава мала ряд принципових особливостей. Зокрема, іслам був
не лише пануючою релігією, але й визначав систему державного правління, що
забезпечувало єдність політичних і релігійних інститутів. Він же впливав на
суспільний статус підданих султана. Наприклад, щодо рівних прав правовірних
мусульман і християн мова навіть не могла вестися. Мусульманське судочинство
(шаріат) поширювалося тільки на правовірних. Турки-османи разом з ісламізованим
балканським населенням репрезентували пануючу соціальну верству [233, с.
3-22].
Грецькі землі підпорядковувалися загальній системі управління Османської
імперії. Як правило, місцева адміністрація формувалася не тільки з
представників заможних мусульман, що призначалися турецькою владою. До неї
могли залучатися також кодзабаси [2 Кодзабаси (тур. - староста) – грецькі
землевласники, які за часів турецького панування були чиновниками місцевого
самоврядування.], які обиралися жителями на місцях. Необхідно зазначити, що
грецький народ животів під ярмом не тільки мусульман, але й своїх «одновірців»
– греків, які вірою і правдою служили султану. Міська і сільська біднота
страждала від сваволі й утиску кодзабасів і нарекла їх «християнськими
турками». Повноваження органів місцевого самоврядування поступово
розширювалися, особливо у таких областях, як Пелопоннес і острови Архіпелагу,
залежність яких від Порти обмежувалася, як правило, сплатою податків. У виборах
представників місцевого самоврядування брала участь лише невелика частина
грецького населення [351, с. 29; 364, с. 280].
На еллінські землі поширювалася турецька військово-ленна система. Деякі області
й острови були володіннями заможних чиновників. У XVII -XVIII ст.ст. лени
(володіння чиновників) були перетворені на приватні земельні володіння. Цей
процес був викликаний розвитком товарно-грошових відносин і руйнуванням
натурального господарства. Община являла собою найменшу адміністративну,
фіскальну й одночасно соціальну одиницю. На чолі общини стояли виборні
старійшини (дзмпгеспнфет), яких щорічно переобирали. Старійшини організовували
громадські роботи, розподіляли податки, слідкували за громадською власністю,
виступали в якості третейських суддів тощо. Старійшини також виконували
адміністративні функції, тобто були посередниками між народом і турецькою
владою [301, с. 53-54]. Крім того, кожна община мала турка-заступника [101, с.
44]. Декілька общин складали єпархію, певне число єпархій – санджак або
безпосередньо пашалик, – більш велику адміністративну одиницю. Усі грецькі
землі Османської імперії розподілялись на шість пашаликів: Морею, Негропонт
(о. Евбея та протилежна їй частина материка), Південну Албанію (включаючи
Західну Грецію), Селанік (Салоніки та більшу частину Македонії), о. Кріт,
острови Егейського Архіпелагу. Острови Архіпелагу підпорядковувались
капудан-паші (командувачу турецьким флотом), на чолі інших пашаликів стояли
вали (намісники).
Як і в інших областях Османської імперії, в грецьких землях тимарна [3 Тимар –
умовне спадкове землеволодіння в Османській імперії. Тимари роздавалися з фонду
державних земель як плата за несення військової служби.] система поземельних
відносин на початок ХІХ ст. значно потіснилася чифтлікійською [4 Чифт (пара,
упряжка волів) – селянський наділ; його розмір визначався тією кількістю землі,
що можна було обробити впродовж дня парою волів. Чифтлік – 1) земельна ділянка
селянина; 2) приватне земельне володіння, що являло собою товарне господарство,
де широко використовувалась праця наймитів та поденників. ], чому сприяло те,
що володарі тимарів привласнювали їх та відмовлялися нести за них військову
службу, та деякі особливості порядку землекористування. Наприклад, на передачу
землі селянином іншій особі потрібен був письмовий дозвіл тимаріота, який міг
дати його на будь-яких умовах, що йому заманеться. За часів постійних повстань
важливого значення набувало й таке установлення: якщо земельна ділянка не
оброблювалася впродовж 3-4 років, селянин втрачав право на користування нею, і
тимаріот міг безперешкодно забрати собі цю ділянку або передати її іншій особі.
Можна погодитись з думкою грецького економіста К. Петроса, який відмічає ряд
суттєвих обставин, що перешкоджали зростанню дрібного приватного
землеволодіння, і саме такі ж обставини сприяли розвитку чифтлікійської
системи: по-перше, в дрібних господарствах вища собівартість продукції, що
знижує її конкурентноздатність; по-друге, дрібні земельні наділи найчастіше
розташовувались у гірських районах і на островах, де менш родюча земля, аніж у
долинах; до того ж, погані шляхи сполучення робили важким процес вивозу
продукції з гірських районів [295, с. 204].
Отже, почали набувати все більшого поширення приватні, в тому числі й крупні
товарні господарства – чифтліки. Причиною виникнення хазяйств подібного роду
стало зростання внутрішнього попиту на продукти сільського господарства, що
було обумовлено збільшенням
- Київ+380960830922