Вы здесь

Арешт суден на забезпечення морських вимог (цивілістичні аспекти).

Автор: 
Брильов Олександр Анатолійович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2006
Артикул:
0406U000624
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ПОНЯТТЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МОРСЬКИХ ВИМОГ
2.1. Забезпечення морських вимог як особливий інститут цивільного права
України
Поняття забезпечення виконання зобов’язань. Інститут забезпечення зобов’язань
відомий ще з часів існування права Римської імперії. Римське право
встановлювало засоби забезпечення виконання зобов’язань - завдаток, неустойка,
порука, застава. Ці засоби служили цілям забезпечення зобов’язань, серед яких
були такі цілі – 1) кредитор міг бути впевненим у виконанні зобов’язання;
2) кредитор міг полегшити для себе стягнення збитків та 3) кредитор був
заінтересований в тому, щоб спонукати боржника до своєчасного виконання під
страхом несприятливих для боржника наслідків у випадках невиконання чи
неналежного виконання зобов’язання [138, с. 335].
ЦК УРСР (ст. 178) визначав вичерпний перелік способів забезпечення зобов’язань,
при цьому такі способи як завдаток та гарантія обмежувалися у застосуванні за
колом суб’єктів. Новий ЦК України (ст. 546), по-перше, поширив перелік
споссобів забезпечення зобов’язань (добавлено притримання), по-друге, сфера
застосування завдатку та гарантії поширилася, по-третє, перелік способів
забезпечення перестав бути вичерпним, договором або законом можуть
встановлюватися й інші види способів забезпечення зобов’язань. Доцільність
поширення застосування й інших видів способів забезпечення зобов’язань, крім
тих, які передбачав ЦК УРСР, у вітчизняній літературі відмічалася ще до набуття
чинності нового ЦК України [71, с. 58-59].
Серед вчених, які зверталися до розгляду забезпечення зобов’язань, існують
деякі розбіжності у формулюванні самого центрального поняття. Так, О.С. Іоффе
під забезпеченням зобов’язання розумів такі міри, що застосовуються до його
виконання, які мають не загальний, а спеціальний, додатковий характер і
застосовуються не до всіх, а лише до тих зобов’язань, для котрих вони
встановлені законом або угодою сторін [79, с. 201]. В академічному курсі під
редакцією О.О. Красавчикова забезпеченням виконання зобов’язання називалася
передбачена законом чи угодою сторін додаткова міра майнового впливу на
боржника, яка спонукає його до виконання основного зобов’язання і яка
задовольняє інтереси кредитора у випадку невиконання чи неналежного виконання
основного зобов’язання [157, с. 485]. Є.О. Суханов засобами забезпечення
зобов’язань вважав передбачені законодавством чи договором спеціальні міри
майнового характеру, що стимулюють належне виконання зобов’язань боржниками
шляхом встановлення додаткових гарантій задоволення вимог (інтересів) кредитора
[35, с. 27-28].
Однак усі погляди цих та інших вчених на зміст поняття забезпечення
зобов’язань, на нашу думку, мають тільки редакторські відмінності, які не
змінюють природу цих забезпечувальних заходів. Як би не формулювалося це
поняття, основний його зміст зводиться до покладення на боржника додатковіх
обтяжень в цілях запобігання і (чи) зменшення негативних наслідків, які
наступають (або можуть наступити) у випадку неналежного виконання (невиконання)
боржником свого обов’язку [39, с. 132].
Свого часу О.С. Іоффе запропонував систему мір примусового характеру, які
охороняють зобов’язання. Деякі із мір примусового характеру супутні будь-яким
зобов’язанням, вони підлягають застосуванню в усіх випадках. Ці міри О.С. Іоффе
назвав загальними мірами і відніс до них примушення до виконання зобов’язання
та обов’язок відшкодувати збитки, заподіяні порушенням зобов’язання. Закон
дозволяє стронам зобов’язання приставити до нього відповідні додаткові
забезпечувальні заходи, які мають спеціальний характер та дозволяють домогтися
виконання незалежно від того, чи заподіяні збітки та чи має боржник майно. Ці
спеціальні забезпечувальні заходи О.С. Іоффе назвав способами забезпечення
зобов’язань [79, с. 200-201].
Запропонована ним система визнається і застосовується науковціями й досі [71,
с. 57]. Б.М. Гонгало навіть вказує, що концепція О.С. Іоффе є домінуючою в наш
час, хоча й піддав її частковій критиці [29, с. 14 і далі].
В.С. Константинова визначила дві групи способів, які забезпечують належне
виконання зобов’язань, в тому числі й господарських. До першої групи вона
віднесла норми, що мають забезпечувальний характер для усіх видів зобов’язань,
а до другої – спеціальні норми, які мають специфічні властивості і які
застосовуються в особливих ситуаціях. Загальними забезпечувальними засобами,
таким чином, за В.С. Константиновою є правові норми різних галузей права: саме
договір, майнова відповідальність за невиконання зобов’язань та виконання
зобов’язання в натурі. Спеціальними способами власне й є класичні способи
забезпечення зобов’язань [97, с. 20-33]. Проти такого поділу способів
забезпечення зобов’язань слушно заперечив В.А. Ойгензихт [123, с. 30].
Б.І. Пугинський запропонував іншу систему класифікації цивільно-правових
засобів. До цивільно-правових засобів, які забезпечують реалізацію цивільних
суб’єктивних прав і виконання юридичних обов’язків, поряд із мірами майнового
забезпечення виконання зобов’язань (застава, завдаток, порука і гарантія) Б.І.
Пугинський видніс міри майнової відповідальності (сплата неустойки тощо);
засоби захисту цивільних прав та міри оперативного впливу [136, с. 91,
134-149].
Система цивільно-правових засобів, запропонована Б.І. Пугинським, на наш
погляд, найлогічніше вирішує більшість спірних питань щодо співвідношення між
засобами забезпечення зобов’язань та іншими цивільно-правовими заходами. Але
головна цінність такої системи полягає в наступному. По-перше, у зв’язку із
тим, що згідно з ЦК України