РОЗДІЛ 2. ПЕРЕДУМОВИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДИНАМІЧНОЇ РІВНОВАГИ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ
СУСПІЛЬСТВА.
2.1. Політична система: умови та чинники забезпечення іі рівноваги.
Сфера політичного життя, особливо на сучасному етапі розвитку суспільства, не
обмежується відносинами «держава-суспільство». Такі терміни, як «держава»,
«уряд», «нація» та ін., набувають більш вузького правового та
інституціонального значення; їх прийнято відносити до конкретної групи
інститутів, притаманних сучасним демократіям. Поряд з конституційним, правовим
полем, ми можемо говорити й про політичне поле, віддиференціювавши його від
державно-бюрократичного (адміністративного) поля. У роботах П. Бурд’є [205] та
деяких інших дослідників поняття політичного поля використовується в
специфічному значенні. Вписаність політики в поле дозволяє висвітити такі
проблеми: як «виробляються» (виникають, утворюються) політичні групи та
«суб’єкти» — партії, групи тиску, групи інтересів; як «виробляються» в політиці
інтереси, і чому той чи інший інтерес стає саме політичним; чому в одному
суспільстві або на тому чи іншому етапі розвитку даного суспільства можуть
домінувати класові форми політики (Західна Європа), а в інших випадках — або
ідеологічні із слабко вираженими класовими критеріями (США), або політика
набуває форму етнополітики (Східна Європа), або олігархічно-вертикальні та
регіонально-кланові форми політики (СНД, постколоніальні держави).
Під політичним полем розуміють простір політичних позицій у даному суспільстві
та об’єктивних зв’язків між цими позиціями, специфічних (політичних) капіталів
і ресурсів, а також простір політичних агентів, які займають ті чи інші позиції
в політиці [206, с. 441]. Поле є автономним полем сил, а також боротьби за
позицію в середині нього. Ця боротьба може привести до трансформації або
збереженню поля сил, а також трансформації кордонів поля. Поле визначається
системою об’єктивних силових відносин між соціальними позиціями, які
відповідають об’єктивним відносинам з приводу визнання, легітимації позицій і
агентів у даному полі.
Політичне поле, поряд з іншими полями суспільства, є автономним полем позицій і
політичних агентів. У той же час становлення й автономізація поля політики
супроводжується відокремленням і диференціацією внутриполітичних полей і
субполей. Перш за все відбувається поділ на поле професійного спеціалізованого
виробництва політики та на поле масового виробництва політики, у якому беруть
участь всі громадяни, що володіють політичними правами. Структуру професійного
субполя політики, в свою чергу, складають поля ідеологічного виробництва,
«спеціалізованого виробництва та ринка культури» (П. Бурд’є), виробництва
політичних думок професійних продавців політичних послуг — політичних діячів,
журналістів, чиновників, партій — і внутрипартійні поля. У поле масового
виробництва політики основними є поля — електоральне, громадської думки та
опитів громадської думки. З автоматизацією та диференціацією політичного поля
відбувається процес професіоналізації політичної діяльності, котра
супроводжується підсиленням впливу внутрішніх законів поля політики.
Вперше концептуальне відокремлення політичного поля в окрему системну
цілісність здійснено Талкотом Парсонсом у роботі «Структура соціальної дії»
(1937) та Девідом Істоном у роботі «Політична система» (1953).
На думку Т. Парсонса, якщо економічна система орієнтована на адаптацію
суспільства до навколишнього середовища, а духовна — на підтримку стійкості
образу життя, менталітету, виховання, то призначення політичної системи полягає
в інтеграції суспільства, забезпеченні ефективної загальної діяльності й
реалізації спільних цілей. Специфічною особливістю політичної системи є її
верховенство. Це означає, що за її допомогою здійснюється політична влада,
рішення, що приймаються в її рамках обов’язкові для всього співтовариства й
кожній його підсистеми. Виходячи з цього, Т. Парсонс виділяє дві характерні
риси політичної системи:
— її універсальність, оскільки вона поширює свій вплив на все суспільство;
— вона володіє виключним правом, монополією на примус у суспільстві.
Розглядаючи політику як підсистему суспільства, Т. Парсонс надає цьому терміну
достатньо широкого значення: визначення колективних цілей, мобілізація ресурсів
і прийняття рішень, необхідних для досягнення цих цілей [12, с. 148].
Д. Істон визначає політичну систему як сукупність політичних взаємодій, за
допомогою яких здійснюється вольовий розподіл цінностей. Політична система
відноситься до типу «відкритих» систем, тобто для свого виживання вона повинна
мати здатність реагувати на навколишнє середовище. Вона є організмом, у якому
сформовано механізм розвитку й саморегуляції. Д. Істон розглядає політичну
систему як своєрідну «чорну скриню», яка реагує на імпульси, які надходять
ззовні. Останні надходять на «вхід» у вигляді вимог і підтримки. На «вихід»
надходять продукти діяльності політичної системи — політичні рішення й дії, за
допомогою яких авторитарно розподіляються цінності. Характер і зміст діяльності
в середині політичної системи можна визначити як по імпульсах, які надходять на
«вхід» системи, так і по тим рішенням, котрі вона приймає у відповідь на ці
імпульси [193, p. 46-47].
Великого значення для розкриття сутності політичної системи набуває питання про
її структуру. У політичній системі прийнято розрізняти чотири основні групи
елементів: політичні інститути; політичні відносини; політичні норми; політичну
свідомість і політичну культуру [274, с. 32; 208, с. 68]. Відповідно до цих
елементів відокремлюються інституціональна (або
організ
- Київ+380960830922