Розділ 2
Функціонування есе та есеїстичних компонентів у нехудожній прозі Василя Барки
2.1.Концепція творчості як Божого покликання в есеїстиці Василя Барки
Нехудожню прозу Василя Барки упорядники антології “Координати” поділяють, услід
за самим автором, на есе (“Жайворонкові джерела”, 1956, “Вершник неба”, 1965) і
літературознавчі розвідки (“Хліборобський Орфей, або Клярнетизм”, 1961, “Правда
Кобзаря”, 1961) [Див.: 77, С. 60]. Книгу “Земля садівничих”, 1977, складають
теж “есеї”, за авторським визначенням. Власне, всю нехудожню прозу Барки можна
розглядати як есеїстичну. Їй притаманні основні ознаки цього жанру: виразно
індивідуалізоване, не обов’язково вичерпне, потрактування теми (а відповідно –
спрямованість на “саморозкриття і самовизначення індивідуальності”
[179, С. 122]), синкретичне поєднання складових різних форм свідомості
(релігії, мистецтва, філософії, політики, етики), яскрава образність. Есеїстика
українського митця, безперечно, належить до серйозного, так званого
філософського, різновиду жанру (якщо орієнтуватися на дуже умовний, однак
зручний на практиці поділ, запропонований авторами Нової британської
енциклопедії у статті про нехудожню (nonfictional) прозу: есе розважальні (for
entertainment) і на серйозні теми (serious speculations)
[Див.: 185, С. 1078 – 1079]). Попри позірну тематичну різновекторність робіт
Василя Барки (релігійні, літературно-критичні, мистецтвознавчі), їхня ідейна,
духовна наснаженість однакова: автор захоплено стверджує абсолютну цінність
постулатів християнства і розробляє концепцію творчості як Божого покликання.
Проаналізувати основні засади цієї концепції – мета розділу.
З огляду на специфіку предмета дослідження необхідним видаються деякі зауваги
методологічного характеру. Василь Барка – релігійна людина і релігійний поет.
Перекладач „Океану” С. Лучків наголошує: „...релігійний у найглибшому сенсі
слова” [95, С. 79]. А це значить, що осягнути його творчість лише з позицій
логіко-теоретичних засад чи естетичних критеріїв неможливо – океан Барчиного
тексту розкривається в акті прилучення до Істини читачеві віруючому, що прагне
і здатен відчути голос Духа, адже, як стверджує М. Еліаде, „релігійне явище
може бути сприйняте у своїй істинній сутності, тільки якщо підхід дослідника є
адекватним досліджуваному явищу, якщо, кажучи інакше, до нього підходять з
релігійним мірилом” [52, С. 10].
У випадку з Баркою можемо говорити про визначальний вплив особистого досвіду,
моментів духовної біографії митця на характер його творів, есеїстики зокрема –
„самототожність” [Див.: 141] яскраво виявляється як одна з визначальних
характеристик його творчості, тож необхідним є звернення до аналізу витоків
релігійних поглядів письменника.
З автобіографії Василя Барки бачимо, як змалечку жив у його серці дух глибокої
релігійності. Дитяча пам’ять закарбувала яскраві образні моменти відчуття
причетності до Високої Істини: бані церков над селами, де жила родина, ікону з
зображенням Христа у Гетсиманському саду, намальовану мандрівним
дияконом-живописцем, розмови батька з приятелями про його улюблену книгу
„Апокаліпсис”, постать брата в храмі, зі свічкою в руках, під час служби
митрополита В. Липківського і єпископа Ярещенка. З гіркотою згадує митець про
двадцяті роки, коли захопився марксизмом, як про „час втрати віри” [8, С. 238],
але приспані на дні серця почуття трепетного схиляння перед величчю Духа
Святого і світлої радості від усвідомлення Божої благодаті знайшли образне
втілення вже в першій збірці поезій „Шляхи” (1930). Сталося це несвідомо: автор
намагався бути „цілковито лояльним громадянином” і не думав ні про які „ворожі
вилазки” (у яких його звинуватили), „а тільки будував символічні картини з
подихами вічних сил, що діють над обмеженою реальністю видимого” [8, С. 239].
Саме це й було несумісним з нав’язуваним радянською критикою ідеалом класової
поезії. Ламання себе (каяття на зборах РАППу, збірка „Цехи” (1932), витримана у
„правильному” виробничому дусі) довело: він не може так писати, не може
плюндрувати власну душу, не може „поцілувать пантофлю Папи”. „Замовк. Вибрав
добровільну поетичну німоту – замість писати, до чого серце не лежало”
[8, С. 239]. Поезії, що писав для себе, як і вся подальша творчість в
еміграції, були зроджені вільним серцем, відкритим до правди Божого Слова, –
тільки за такої умови і уявляється письменникові можливою творчість в цілому.
Зі статті М. Жулинського [Див.: 58] та інтерв’ю з письменником [Див.: 183]
дізнаємося про містичний досвід у житті Барки: переживання клінічної смерті в
дитинстві, дивні попереджувальні знаки під час одного з бомбардувань
(розгойдувалося ліжко, і стривожений Барка спустився в бомбосховище, куди
раніше ніколи не ходив, – вибух стався якраз у місці над ліжком). Ці, можливо,
й інші моменти відкритого входження містичного, трансцедентного в особисте
життя, переживання межових ситуацій поранення, полону, страху смерті, оновлений
інтерес до богословської літератури в післявоєнні роки, спілкування зі
служителями церкви, інтенсивна релігійна творчість спрямували Барку до його
високого покликання – офірування особистого життя (з п’ятдесяти років він
сповідував ідеали білого чернецтва) і літературної діяльності (її авторську
емоціональність, у термінах В. Халізєва, можна означити як „вдячне прийняття
світу і сердечну зажуру” [168, С. 68]) світлу християнської любові й ідеї
Божественного спасіння. Вона для Василя Барки є стрижневою в усьому
світоустрої, в житті людини і в царині поезії (цим терміном автор
послуговується для означення високої творчості, і
- Київ+380960830922