РОЗДІЛ 2
РОЗШИРЕННЯ ДОСТУПНОСТІ ПРАВА:
ШЛЯХИ І ЗАСОБИ
2.1. Принцип відкритості і прозорості парламентських процедур
У сучасних умовах важливим чинником забезпечення доступності права є
відкритість та прозорість парламентських процедур.
Парламент, за своєю правовою суттю, є загальнодержавним представницьким
органом, діяльність якого спрямована на вироблення та прийняття найбільш
важливих і значимих для суспільства і держави рішень.
Науково-правовий аналіз діяльності представницьких органів провідних
демократичних держав, зокрема, європейського парламенту[87, с.20-31, 104-110]
засвідчує, що ефективність їх діяльності залежить від того, наскільки
доступними та зрозумілими для суспільства є парламентські процедури.
У 90-х роках минулого сторіччя Г.М.Роберт, розглядаючи питання сутності терміну
“парламентська процедура”, вказував, що він являє собою сукупність правил і
звичаїв, на підставі якої чинилися справи в англійському парламенті[88,
с.24-25]. Подібні підходи, можна виокремити із досліджень сучасних проблем
парламентаризму, які проводились останніми роками [89, с.28-32], [90, с.87-90],
[91, с.80-91].
Тому парламентські процедури займають ключове місце у роботі парламенту. З
цього приводу цілком справедливими є висловлені академіком Б.Н.Топорніним
міркування, що парламентські процедури, по-перше, є своєрідним керівництвом
парламентською практикою і в силу цього сприяють перетворенню в життя
найважливіших конституційних принципів (народовладдя, панування права,
розподілу влад тощо), які покладені в основу державного механізму; по-друге,
вони допомагають виробити механізм політичного діалогу між законодавчою і
виконавчою владою в пошуках спільних рішень і компромісів з метою подолання
кризових явищ; по-третє, без опанування новими демократичними правилами
парламентського провадження неможливо створити ні ринкової економіки, ні
демократичної системи управління, ні ділової системи прав і свобод людини;
по-четверте, ці правила надають депутатам усі можливості, включаючи пільги,
привілеї та імунітети, для нормального здійснення ними своїх обов'язків;
по-п'яте, у державах із розвинутою багатопартійністю вони активно регулюють
відносини між депутатами і політичними партіями[92, с.7-10], [93, с.115-200,
225-335]. У зазначеному контексті справедливою є позиція А.З.Георгіци, на думку
якого, парламентська процедура має важливе значення для характеристики
державного режиму, оскільки в ній виявляються взаємовідносини законодавчої та
виконавчої влади, забезпечується реальність парламентських повноважень [94,
с.26-28].
Таким чином, парламентські процедури, являють собою сукупність самостійно
розроблених парламентом правил, прийомів та засобів, які регулюють
організаційно-правові аспекти його діяльності та забезпечують конструктивну та
безперебійну роботу законодавчого органу. У контексті дослідження доступності
права, предметного значення набуває проблема здійснення парламентських процедур
на основі принципів відкритості та прозорості, особливо, з огляду на наявний
історико-правовий досвід.
Принцип відкритості парламентських процедур закріпився у XIX столітті як засіб
зміцнення конституціоналізму, завдяки якому встановлювався міцний і живий
зв'язок між парламентом і суспільством. Однак, його практична реалізація не
завжди знаходила належну підтримку. Тривалий час, у Англії – «батьківщині
конституціоналізму», принцип відкритості роботи парламенту не визнавався. Це,
зокрема, стосується намагань Палати громад трактувати опублікування звітів про
її засідання «порушенням своїх привілегій»[95, с.820]. І лише з 1803 року до
галерей Палати громад стали офіційно допускатися репортери газет і почалося
друкування парламентських звітів. Проте, процес забезпечення відкритості у
роботі парламенту затягнувся. З цього приводу С.А.Кроф зазначав, що лише
наприкінці століття обидва головні засоби забезпечення відкритості роботи
парламенту – відкритість засідань законодавчих палат (допущення в парламент
сторонньої публіки) та імунітет (право безкарного опублікування) парламентських
звітів – остаточно стверджуються в англійському державному праві, однак, на
підставі не закону, а звичаю[96, с.226].
Дещо пізніше принцип відкритості парламентських процедур набув підтримки у
інших країнах Європи а також серед провідних західноєвропейських дослідників
парламентаризму. «Позбавити конституційні збори публічності, – писав німецький
державознавець К.Бідерман, – означає відрізати у нього життєвий нерв, тому що
сила зборів полягає головним чином у живій взаємодії з суспільним духом народу,
у тому, що вони постійно слугують повноважним і законним висловленням освіченої
волі народної»[97, с.181-182]. Один з «класиків» західноєвропейського
парламентаризму XIX століття Лабанд розглядав відкритість роботи парламенту як
«необхідну основу єднання народу з його представниками”[98, с.300-305].
Відкритість (публічність) та прозорість є іманентною рисою вищого
представницького органу влади, що означає можливість не лише знати про його
роботу, а й спостерігати прямо або опосередковано за проведенням засідань
парламенту, прийняття ним рішень, впливати на роботу парламенту законними
засобами.
У сучасних умовах принцип відкритості парламентських процедур стає одним із
засадничих принципів розбудови сучасного парламентаризму. Аналіз положень
конституцій Грузії (ст.60), Латвії (ст.22,34), Франції (ст.33), Японії (ст.57)
вказує, що вони закріплюють обидві згадані форми відкритості; у конституціях
Болгарії (ст.82), Вірменії (ч.2 ст.69), Італії (ч.2 ст.64), Казахстану (п.6
ст.59), Македонії (ст