Ви є тут

Роль засобів масової інформації у процесі політичної соціалізації студіюючої молоді (на прикладі міста Львова).

Автор: 
Зінчук Віктор Петрович
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2006
Артикул:
0406U003301
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
ОСНОВНІ ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ДО АНАЛІЗУ СОЦІАЛІЗАЦІЇ
2.1. Концептуальна модель дослідження соціалізації в межах трьох
загальнотеоретичних дискурсів
Народившись, людина має лише можливість стати особистістю, яка набуває
реальності мірою засвоєння дитиною багатства людського досвіду, культури і
перетворення з об`єкта турботи дорослих на самостійний суб`єкт діяльності.
Аби стати людиною, мало однієї біологічної спадковості, потрібна спадковість
соціальна. Процес засвоєння людиною певної системи знань, норм і цінностей,
притаманних повноправним членам суспільства, звичайно називають соціалізацією.
Іншими словами, соціалізація – це перетворення біологічного індивіда на
соціальну істоту, входження індивіда у соціум, процес становлення його як
особистості.
Одну з перших спроб дати розгорнуту характеристику поняття соціалізації в
сучасному її розумінні здійснив французький дослідник Г. Тард. У 1892 р. вийшла
його книга, у якій розглядалися два взаємозалежні соціальні процеси –
денаціоналізація і соціалізація. Соціалізацією Тард позначав включення індивіда
в націю, народ, досягнення подібності в мові, освіті, вихованні з іншими
індивідами, що утворюють суспільство [168]. Ф. Гіддінгс, визначаючи
соціалізацію як процес розвитку соціальної сутності людини, звернув увагу на
те, що завдяки соціалізації зникають зовсім або стають малопомітними первинні
відмінності у мові, віруваннях та звичках людей, асимілюються чужорідні
елементи в населення США у постійний американський тип. Як бачимо, під
соціалізацією тут розуміється процес, під час якого індивід ніби засвоює спосіб
життя "свого" суспільства [9, 32]. Багато дослідників на Заході намагалися
розглядати соціалізацію як процес виробництва стандартної особистості з
мотивами, навичками та набором соціальних ролей, що відповідають соціальним
потребам. З 60-х рр. ХХ ст. американські автори доволі часто ототожнювали
процес соціалізації з процесом навчання, під час якого дитина ставала добре
"підготовленою" частинкою суспільства. Так, Г. Мітчел визначав соціалізацію як
триваючий протягом усього життя індивіда процес залучення основних цінностей та
символів соціальних систем, учасником яких він є, завдяки індивідуальному
навчанню, а також виявлення цих цінностей у нормах існуючих ролей, які даний
індивід, як й інші, змушений грати. Відтак соціалізацію розуміли як процес
прийняття індивідом групових норм, процес, за допомогою якого індивід набуває
способів реагування на вимоги, що пред'являють йому інші члени суспільства у
типових ситуаціях. На думку іншого західного вченого, Т. Шибутані, індивід
соціалізований лише у тому випадку, коли він здатний брати участь у погоджених
діях з іншими людьми на основі конвенціональних домовленостей або норм, тобто
соціалізація можлива лише за умови повсякденного спілкування з оточуючими
людьми [9, 34]. Російський дослідник І. Кон визначає соціалізацію як процес
засвоєння індивідом соціального досвіду, визначеної системи соціальних ролей і
культури, у ході якого створюється конкретна особистість. Подібно до Кона
розуміє соціалізацію і Н. Смелзер. Американський дослідник запевняє, що
науковці визначають соціалізацію як процес нагромадження людьми досвіду та
соціальних установок, що відповідають їхнім соціальним ролям, і додає: у
процесі соціалізації є скоріше правилом, аніж винятком, прагнення до
конформізму [143, 94]. Узагальнююче визначення поняття соціалізація дають
українські науковці Л. Аза та В. Москаленко, це – процес засвоєння індивідом
знань, досвіду, норм і цінностей, включення його до системи соціальних зв'язків
і відносин, необхідних для його становлення і життєдіяльності в даному
суспільстві [3, 564].
Навіть цей побіжний перелік можливих способів наукового тлумачення соціалізації
засвідчує наявність певних розбіжностей у підходах чи, точніше, в акцентах, які
робляться вченими у намаганнях зрозуміти суть, структуру соціалізації,
механізми її формування, специфіку суб’єктів, об’єктів, агентів соціалізації як
такої. Спробуємо здійснити класифікацію різноманітних напрямків і шкіл, в межах
яких досліджується феномен соціалізації.
Феномен соціалізації вивчається філософією, соціологією, політологією,
соціальною психологією, педагогікою, історією, культурною антропологією,
етнографією. Вагоме місце займає вона у класичному психоаналізі, в марксизмі, а
нині – у напрямку „психодрами”. Відтак кожна соціогуманітарна наука чи її
напрям або школа володіють певною специфікою дослідження соціалізації,
здійснюють свій аналіз під певним кутом зору. Будучи обмеженими рамками
дисертаційного дослідження, спробуємо охарактеризувати обрану нами проблему у
трьох перспективах: культурно-антропологічній, соціально-психологічній та
соціолого-політологічній.
Велика кількість етнографічних відкриттів, зроблених представниками культурної
антропології внаслідок польових досліджень, демонструють вирішальну важливість
культурних факторів у їхньому впливі на людську поведінку. Ці відкриття
свідчать, що людська поведінка змінюється від одного суспільства до іншого і що
ця варіативність зберігається здебільшого за рахунок передачі досвіду за
допомогою соціального навчання від одного покоління до іншого [13]. На основі
цього відкриття усередині культурної антропології виникає два напрямки, що
мають специфічну важливість для вивчення соціалізації. Перший (усвідомлення
ролі соціалізації як механізму культурної трансмісії) призвів до вивчення
соціалізації як найважливішої частини культури будь-якої досліджуваної групи.
Другий напрямок має справу з наслідками соціалізації для