РОЗДІЛ 2
організаційне становлення жіночого руху
2.1. Створення українських жіночих організацій
Після Першої світової війни значна частина українців проживала на українських
етнічних землях, які входили до складу Польщі. Згідно з умовами Ризького
договору, підписаного 18 березня 1921 р. між Росією і Україною та Польщею, до
Польщі відійшли 35754 км2 території Волинської губернії, на якій згодом було
утворено Волинське воєводство з центром у Луцьку. Воно складалося з 11 повітів,
125 ґмін і 2743 громад, на території воєводства проживало 1567615 чол. [115, c.
1]. Щоправда перепис 1921 р. дає дещо інші дані, а саме: площу – 30287, 8 км2,
а чисельність населення – 1437907 чол., з них 700371 – чоловіки і 737536 –
жінки. За двосторонньою угодою Польща зобов’язувалася (стаття 7 вищевказаного
договору) надати особам російської, української і білоруської національностей,
що проживали на її території, всі права, які забезпечили б вільний розвиток
культури, мови і виконання релігійних обрядів [27, c. 156]. Ці положення були
співзвучні із польською конституцією 1921 р., прийнятою за день (17 березня) до
підписання Ризького договору, яка задекларувала захист прав і свобод
національних меншин. Проте демократичний за своїм характером законодавчий акт
не став надійним гарантом політичної стабільності і вільного економічного
розвитку регіону.
В основі політичної доктрини урядів Другої Речіпосполитої лежало дві концепції
вирішення національного питання – “інкорпораційна” і “федералістична”. Перша
була програмою народних демократів (ендеки), другу відстоювали прихильники
Ю. Пілсудського – ліберальні демократи (пілсудчики).
Перша програма полягала в необхідності територіального об’єднання західних
земель України, Білорусії і Литви в складі Польської держави та міжнародного
визнання східних кордонів Польщі, чого було досягнуто 14 березня 1923 р. Вона
передбачала також створення однонаціональної Польської держави шляхом
асиміляції непольських народів так званих “східних кресів”. Щодо останніх, то
під цією назвою свідомо об’єднувались як українські, так і етнічно польські
землі, з метою доведення, що на території Західної України українське населення
не становить більшості, а є лише однією з національних меншин поряд з німцями,
євреями, чехами. І, взагалі, українське населення, на думку ендеків, було лише
пасивним, інертним елементом, нездатним до самостійного державотворчого життя,
лише етнічною масою, яка внаслідок економічної і культурно-політичної
відсталості ще не встигнула сформуватися в націю. Це, на їх погляд, визначало
цивілізаторську місію Польської держави щодо населення “східних кресів”,
показувало її охоронцем і захисником західної культури від загрози варварського
більшовицького сходу. Для підтвердження своєї політики ендеки вдавалися до
фальсифікації історичного минулого західноукраїнських земель, свідомо
перекручували дані про національний склад населення краю, про його мову і
культуру [40, c. 105-107].
Друга концепція, відома в 1920-1930-х рр. як доктрина польського прометеїзму,
пропонувала розв’язання національного питання в дусі толерантності і мирного
співіснування. Відкидаючи гасло національної асиміляції, програма пропонувала
ідею асиміляції державної: держава мала створити умови для розвитку
національної культури непольського населення, забезпечити його господарський
розвиток, що сприятиме формуванню в представників інших національностей почуття
відповідальності за долю вітчизни і лояльне ставлення до неї [69, s. 19-24].
Вищевказані політичні доктрини лягли в основу трьох етапів політики польських
властей щодо українського населення в міжвоєнний період. Перший – від часу
підписання Ризького договору 18 березня 1921 р. до травневого перевороту. Він
визначався поглядами ендеків. Другий – почався з приходом до влади Ю.
Пілсудського і його прихильників у травні 1926 р. У Волинському воєводстві
яскравим виразником політики ліберальних демократів став воєвода Г. Юзевський.
Третій етап визначив зміну політичного курсу після смерті Ю. Пілсудського
(1935-1939 рр.) і характерний наступом урядових кіл на права українців та інших
національних меншин. Слід відзначити, що на Волині він проявився дещо пізніше –
після звільнення з посади воєводи Г. Юзевського у квітні 1938 р., який показав
себе як тонкий дипломат і знавець волинських проблем. Останній період
перебування нашого краю в територіальному складі Польської держави відзначився
процесом “зміцнення польськості” в значно жорсткіших, ніж раніше,
формах [69, s. 206?240].
Втілюючи в життя стратегічну лінію народних демократів, з початку 1920?х рр. на
порядку дня органів управління постало завдання якнайшвидше колонізувати,
полонізувати та інтегрувати східні українські етнічні території у складі
Польської держави. Незважаючи на демократичні закони та на особливості
економічного, політичного, національно-культурного розвитку цих земель,
польська влада повела відверто дискримінаційну політику, цілком ігноруючи
потреби українців, які становили тут абсолютну більшість.
Складне економічне та суспільно-політичне становище західноукраїнських земель
під польською окупацією в період між двома світовими війнами сприяло зростанню
хвилі протестів і невдоволень з боку усіх верств українського населення.
Важливою подією організаційного життя цього періоду стала активізація жіночого
руху.
В умовах повоєнної Польщі жіночий рух на західноукраїнських землях був явищем
багатогранним в організаційному оформленні, напрямах і формах діяльності,
національному складі. Щодо останньої ознаки, то жіночі організації у міжвоєнний
період умовно поділяються на три групи: українс
- Київ+380960830922