РОЗДІЛ 2.
СТАБІЛЬНІСТЬ/НЕСТАБІЛЬНІСТЬ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ
ЯК КРИТЕРІЙ ВИЗНАЧЕНЯ СПЕЦИФІКИ ПОЛІТИЧНИХ КОНФЛІКТІВ.
2.1. Взаємозв’язок політичної системи та динаміки політичних конфліктів.
В політичні науці існує два основних типи політичних систем, які зумовлюють
характер протікання в них політичних конфліктів. Такими базовими системами є
стабільні та нестабільні, або, інакше кажучи, перехідні політичні системи, а
відповідно – стабільні і перехідні періоди політичного процесу. Відповідно
наявність політичних конфліктів властива цим двом типам систем, але характер
протікання та методи управління цих політичних конфліктів суттєво
відрізняються.
Відомо, що будь-яку систему можна представити як структуру, тобто ряд одиниць
або компонентів із стабільними властивостями. Проте система – це і події і
процеси, в ході яких «щось відбувається», змінюючи деякі властивості і
відносини між одиницями. Як показав Т. Парсонс, система стабільна або
знаходиться у відносній рівновазі, якщо відносини між її структурою і
процесами, що протікають усередині неї, і між нею і оточенням, такі, що
властивості і відносини, названі нами структурою, виявляються незмінними [126,
c. 522].
В Енциклопедичному Політологічному словнику «політична стабільність – це стан
політичної системи суспільства, система зв’язків між різними політичними
суб’єктами, для яких характерні певна стійкість, єдність і цілісність,
здатність до ефективності і конструктивності» [139, с. 631-632].
Відомий польський вчений, автор «шокової терапії» кінця 80-х років XX століття
Л. Бальцерович був іншої думки стосовно стабільності. Він писав, що «політична
стабільність потрібна лише для того, щоб мати змогу створити і утримати змінні
основи розвитку, особливо економічного характеру». Чинник власності є чи не
найголовнішим і найпотужнішим явищем в стабілізації економічного життя [11,
с. 53].
В словнику-довіднику М.П. Рагозіна політична стабільність визначається як
здатність політичної системи протистояти непередбаченим ситуаціям, які
становлять потенційну загрозу для її існування. На його думку, не слід
ототожнювати політичну стабільність із відсутністю змін у політичній системі.
Зміни можуть бути процесом активної адаптації системи, яка забезпечить її
політичну стабільність, що в свою чергу є динамічним явищем, а також емпіричним
явищем, яке потребує конкретного аналізу умов існування даної системи (її
здатності долати кризові ситуації і загрози у минулому і зараз, її ресурсів,
сприятливих і несприятливих факторів тощо), для того, щоб можна було зробити
висновки про її стабільність або, навпаки, нестабільність [149, c. 177].
Відсутність змін та послаблення здатності системи до адаптації може призвести
до нестабільності політичної системи, тобто неспроможності системи керувати
змінами або, точніше, справлятись з ними. Можливий і такий варіант розвитку
подій, коли існують умови, що затягують час нестабільності і тоді в системах
спрацьовує певна закономірність, система вимушена адаптуватися до постійних
змін правил функціонування і, як наслідок, починає працювати без правил, що ще
серйозніше дестабілізує ситуацію.
Політичні зміни є необхідною умовою існування політичної системи, її розвитку.
Зміни можуть носити різний характер. Однією з особливостей змін в суспільних
системах є те, що в більшості випадків вони піддаються потужному модифікуючому
впливу цілеспрямованої політичної волі. Залежно від того, інтереси якої
соціальної групи висловлює ця воля, вона може бути спрямована на гальмування
або на стимулювання змін, на дестабілізацію системи чи на її стабілізацію [28,
c. 119-120].
Будь-яка організована система внутрішних та міжгрупових соціальних відносин з
часом виявляє схильність до змін. Зміни можуть мати організований характер,
коли вони здійснюються авторитетними особами, визнаними такими певною групою,
відповідно до її писаних чи неписаних законів і конституції або відповідно до
бажань членів цієї групи. Але зміна може відбуватися й іншими способами, і тоді
налагоджена система відносин у даній групі чи системі міжгрупових відносин
руйнується.
Подібний безлад зазвичай призводить до збурення конфліктів між членами групи і
між взаємодіючими групами. Розгортання конфлікту означає, що прихований
антагонізм стає відкритим – набуває форми явного насильства, що чиниться однією
стороною щодо іншої. Внутрішні й зовнішні катаклізмі – революції і війни – є
логічними і фактичними наслідками дезінтеграції усталеної системи відносин. У
цих умовах спостерігається тенденція до насильницького розв'язання конфліктів,
коли протиборство сторін набуває безкомпромісних форм, обертаючись великим
кровопролиттям, соціальними вибухами і політичними переворотами, зміною
політичних настроїв значних людських мас, розколом і розпадом утворень та
інститутів, непорушність яких ще зовсім недавно не викликала жодних
сумнівів [12, c. 83-84].
М. Олсон наводить основні ознаки конструктивної стабільності, найперше це:
– для зміни параметрів функціонування підсистеми необхідно надати нового
забарвлення навколишньому середовищу в декількох ракурсах (соціальному, у
керівних органах як на загальнодержавному, так і самоврядувальних рівнях);
– конструктивна зміна повинна реалізуватися тим органом управління, який має
уповноваження приймати політичні рішення;
– конструктивні рішення слід приймати в тій ділянці системи, яка є найбільше
навантажена і є відповідальною за свої вчинки;
– ефективність змін слід використовувати як формально, так і не формально,
завдяки механізмам узгодження інтересів [144, с. 35-38].
Але в цілому політична стабільність – це досить широке поняття,
- Київ+380960830922