РОЗДІЛ 2.
УМОВИ РОЗВИТКУ БЛАГОДІЙНИЦТВА У ХАРКОВІ
Благодійність – «це соціальний, психологічний та економічний феномен, що має
свою давню історію» [74, с.15]. З самого початку свого виникнення благодійна
діяльність була пов’язана з прийняттям християнства і виявлялась переважно у
вигляді милостині. На милостиню дивились як на богоугодну справу, за допомогою
якої очищаються гріхи. Доброчинна діяльність зосереджувалась на той час у
церквах та монастирях. Вони були як об’єктами так і суб’єктами благодійності, з
одного отримуючи пожертви на будівництво, підтримку та прикрашення храмів як
грошима так і працею, а з іншого – опікаючи знедолених. Благодійність у Давній
Русі мала велике виховне значення, привчаючи народ до співчуття і любові до
ближнього. За словами Ключевського «давньоруське суспільство під керівництвом
церкви на протязі віків навчалось розуміти і виконувати заповідь про любов до
ближнього» [14, с.37]. У цьому навчанні полягала велика моральна сила
доброчинності, але одночасно з нею і деморалізуюча, тому що допомога нужденним
надавалась без огляду на її необхідність і подальше використання. Вченням
церкви заборонялись будь-які розпитування жебраків про причини їх зубожіння і
тим більше про їх наміри щодо використання милостині. Церкву найбільше цікавив
релігійно-моральний стан того, хто здійснював благодійну допомогу, ніж
матеріальне положення того, хто її отримував. Тому церква ніколи не ставила
своєю метою боротьбу з бідністю та викорінення жебрацтва, а, навпроти, сприяла
поширенню цього явища. «Жебрацтво вважалося … не економічним тягарем для
народу, не виразкою суспільного спокою, а одним з головних засобів виховання
народу. Як у клініці необхідний хворий, щоб навчитися лікувати хвороби, так у
стародавньому суспільстві необхідний був сірий та убогий, щоб виховати вміння
та навички любити людину» [ 14,с.38]. Слідуючи вказівці «тому, хто просить,
дай», церква не розділяла жебраків на тих, хто старцює через хворобу, або якусь
біду і тих, хто просить із-за лінощів, і роздавала милостиню представникам обох
категорій. Така безконтрольна роздача милостині приводила до збільшення
кількості ледацюг, професійних жебраків та зростанню злочинів, особливо проти
власності.
За давньоруських часів благодійність розвивалась під впливом церкви. Турботу
про опіку нужденних брало на себе духівництво або приватні особи. Держава не
усвідомлювала свого обов’язку соціального захисту нужденних, тому ніяких
законів відносно них у той час не з’являлось. Але у цей час зароджується ідея
громадської опіки. У 1551 р. на Стоглавому соборі вперше звертається увага на
великий розвиток жебрацтва, намічається розподіл жебраків на категорії та
визнається бажаною регламентація опіки законом. Конкретні заходи боротьби з
жебрацтвом було запропоновано царем Федором Олексійовичем. У 1681 р. була
прийнята постанова Земського собору з пропозиціями царя «про затвердження нових
єпархій … та про опіку жебраків». У період царювання Федора Олексійовича вперше
з’являються і репресивні міри про професійного жебрацтва. Спираючись на
західний приклад, цар наказав здорових та працездатних жебраків примушувати
працювати. За його царювання з’являються і перші благодійні заклади – лікарня
для жебраків та богадільня для старців [17,с.7-10].
Значні зміни у справу опіки нужденних було внесено численними указами Петра І,
які поділяли потребуючих допомоги на категорії, визначали форму опіки для
кожної категорії в залежності від її потреб, забороняли під загрозою штрафів не
тільки просити, але й давати милостиню, встановлювали відповідальність різних
суспільних одиниць за жебракування осіб, що відносились до їх відомств.
Упорядкування законодавства щодо громадської опіки було покладено на державу, а
виконання опіки – на адміністрацію та громадські управляння. Отже, Петром І
було розпочато створення системи громадської опіки, але разом з ним відбулося
руйнування старої парафіяльної системи опіки, яка ставилась під державний
контроль. Як і в усій Російській імперії на Слобожанщині цей процес проявлявся
у перетворенні парафії на звичайний церковно-адміністративний округ, в якому
влада парафіян в особі обраного ними священика замінялась владою священика,
призначеного архієреєм. Разом із руйнуванням парафій почали зникати і
парафіяльні благодійні установи – шпиталі, братства, школи.
Обмеживши роль церкви в економічному та адміністративно-політичному житті,
держава взяла на себе і турботу про знедолених. Багато уваги опіці бідних було
приділено Катериною ІІ. За часів її царювання було створено низку законодавчих
актів, які пізніше лягли в основу статуту про громадську опіку. Її наказом від
7 листопада 1775 р. про «Установи для управління губерніями» були створені
«прикази громадської опіки», які підпорядковувались Палаті державного майна і
повинні були вирішувати проблеми медицини, навчання та опіки.
Прикази були поставлені в умови самофінансування і поповнювали кошти за рахунок
грошових зборів з ревізорської душі або земельної десятини. На ці кошти і
створювались благодійні заклади. У тому ж наказі Катерина ІІ покладає «особливе
піклування про підтримку убогих жебраків у повіті» на земського капітана, який
повинен був слідкувати за тим, щоб парафія, поміщик або селище опікали місцевих
жебраків і не допускали б їх «хитатись по світу і просити милостиню». У містах
подібний обов’язок було покладено на городового. За наказом 1871 р. міські
управління повинні були призначати міського маклера, до якого могли б
звертатись нужденні. А з 1782 р. піклування про бідних покладалось ще й на
пристава [ 17,с.19-20].
З введенням в дію наказу 1775 р. Приказ громадської опіки виник і у Харк
- Київ+380960830922