Вы здесь

Парадигми рецептивної критики (з досвіду Констанцької школи та школи "Критики читацької реакції").

Автор: 
Шумська Ольга Миколаївна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2006
Артикул:
3406U004748
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ II. ПРОЛЕГОМЕНИ РЕЦЕПТИВНОСТІ
2.1. Генези рецептивності
Якщо говорити про джерела рецептивної естетики, то її ознаки проступають у V
ст. до н. е. в античних філософів досократівського кола, зокрема в Горгія.
«Мова поетів, – зазначав давньогрецький мислитель, – «є могутнім повелителем»,
який впливає на душі слухачів всупереч їх волі, як йому забажається» [107:272].
Перформативна сила мови пов'язується в першого теоретика риторики з силою
афектів, оскільки «слова говорять про пристрасті, є пристрасними і впливають на
пристрасті; але в більшості випадків залежить від нас, чи будемо ми вважати
щось переконливим, тобто залежить від нашого – виходячи з власної перспективи і
власної оцінки – вибору» [Там само].
Саме зародження художньої творчості Арістотель не тільки ставив у залежність
від автора твору, а й указував на роль суб’єкта, який сприймає цей твір. У
письменників він вбачав «пристрасть» до наслідування, а у читачів або глядачів
– до впізнавання. «Породили поетичне мистецтво, – писав Арістотель, – певним
чином дві причини, і обидві природні. Адже наслідувати властиво людям з
дитинства, ... і результати наслідування всім приносять задоволення» [5:648]. У
визначенні Арістотелем трагедії враховано і засоби, і предмет, і способи
наслідування; до цих трьох параметрів додано четвертий – особливий емоційний
вплив на слухача: «очищення афектів» (катарсис).
У відомій арістотелівській концепції «катарсису» акцент робиться на
психологічних моментах глядацького сприйняття, хоча при цьому порушується й
етичний аспект: сааме через катарсис глядач очищується від негативних прагнень,
у нього виховується шанобливе ставлення до богів, які визначають його долю.
Художній текст постає, таким чином, у першого в історії літературознавця як
утілення певної програми впливу. Тут доречна аналогія з ораторським мистецтвом,
головна мета якого – переконати слухача. За Арістотелем, мистецтво складається
з трьох елементів: самого оратора, предмета, про який він говорить, і з особи,
до якої він звертається; вона і є кінцевою метою всього процесу. Оскільки
питання, що обговорюються, допускають «можливість подвійного вирішення», то
необхідно впливати і на розум, і на почуття слухача. Це зумовлює необхідність
для оратора знання людської природи (пристрасті, звичаї, чесноти та вади) й
особливостей конкретного слухача. «Говорячи про те, що добре, а що погано
кимось було зроблено або сказано, треба звертати увагу не тільки на дію або
слово, але й на дійову особу або мовця» [3:130].
Етичний аспект та проблема читацького сприйняття ще більшою мірою
підкреслюються Платоном, античним засновником сучасної етичної критики. У творі
«Держава» Платон приділяє багато уваги проблемі позитивного та негативного
впливу поезії на її читачів, перш за все на молодь. При цьому він підкреслює,
що твір, який містить етично неприйнятні думки, може бути високопоетичним, що
робить його особливо привабливим і тому особливо небезпечним для духовного
здоров’я громадян. Вказавши на цілу низку неприпустимих з його погляду місць у
творах Гомера та інших поетів, Платон завершує: «… ми вибачаємося перед Гомером
та іншими поетами – нехай вони не сердяться, якщо ми викреслимо ці та подібні
їм вірші, і не тому, що вони непоетичні і неприємні більшості слухачів, ні,
навпаки: чим більш вони поетичніші, тим менш слід їх слухати і дітям, і
дорослим» [128:106].
І хоча Арістотель та Платон ще далекі від учення сучасних рецептивних критиків
про те, що читач, слухач, глядач своєю здатністю до непередбачуваних асоціацій
«розсувають» межі тексту й вносять до нього свій життєвий досвід, все ж таки
проблеми впливу й сприйняття художнього твору входять складовою частиною до
естетики античних мислителів.
Якщо Платон убачав у творі носія об’єктивної істини, то його сучасники софісти
виходили з релятивістського тлумачення останньої. Протагорівська теза («Людина
є міра всіх речей») дуже близька до сучасного визначення читача, який сам
представляє (у рецептивних критиків) ті «прилади», чуттєві або концептуальні,
за допомогою яких він «вимірює» всю художню творчість, обертає авторський
витвір на мистецтво.
Плідні розроблення вчення про тексти та їх тлумачення велися в Александрійській
школі (I ст. до н.е. і I ст. н.е.), яка увібрала в себе досягнення
греко-латинської й східної философій. При цьому одним із основних
герменевтичних напрямів даної школи був антропоцентрично-адресатний підхід до
тлумачення тексту з позиції читача. Крім того, у працях біблійного герменевта
Августіна (354-430 рр.) містяться важливі положення «про богонатхненність
тексту й читача як розмірності творчих потенціалів автора та адресата», –
зазначає О.Селіванова [143:113]. Цілком закономірно, що сучасна рецептивна
критика бере свій початок у працях античних філософів.
Середньовічна ж естетична думка була зосереджена на текстах, перш за все
біблійних. Як відомо, Христос не залишив нам рукописних документів, але
посередниками від нього виступили євангелісти, які відновили можливий зміст
його промов. Теологи намагалися глибше зрозуміти Христа через тексти
євангелістів. Їх сприйняття відрізнялося суворою унормованістю, у концепції
«герметичної» інтерпретації читач не мав права на суб’єктивне тлумачення
текстів.
Ситуація змінилася в епоху Відродження, коли людині надавалася більша духовна
свобода. Розкріпачення читача тривало в ХVII-XVIII ст. під впливом
сенсуалістської філософії Д.Локка й Дж.Берклі. Останній зазначив, що зовнішній
світ не існує незалежно від людського сприйняття й мислення. У цій думці вже
вбачається перехід від об'єктивістського розуміння дійсності до суб’єктивного
ї