РОЗДІЛ 2
ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА,
НАПРАВЛЕНІ НА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФІЗИЧНОГО ТА
ПСИХІЧНОГО БЛАГОПОЛУЧЧЯ ДИТИНИ
2.1. Зміст права дитини на життя
Проблеми життя та смерті завжди хвилювали людей, цій темі присвячено чимало
наукових праць. Особлива увага суспільства звернена сьогодні на проблему життя.
Адже право на життя мають усі живі істоти. Стосовно людини це право має
глибинний зміст. Лише остання наділена розумом і свідомістю, є вищою соціальною
істотою, оскільки її життя є нероздільним від суспільного розвитку. “Людина, її
життя і здоров’я, честь та гідність, недоторканність і безпека визнаються в
Україні найвищою соціальною цінністю”(ст.3 Конституції України). Право людини
на життя є головним, фундаментальним правом [176, с. 462]. Адже життя – це, на
наш погляд, неповторний і унікальний феномен природи, і нічого немає вищого за
нього. Без життя втрачають вагу інші природні і соціальні цінності: навколишнє
середовище, матеріальний достаток, мирне існування, розвиток демократії та інші
проблеми. Зважаючи на це, ст. 27 Конституції проголошує: “Кожна людина має
невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя.
Обов’язок держави захищати життя людини”. Ці положення Конституції розвиває ЦК
України, п. 1 ст. 281 якого наголошує на тому, що “фізична особа має невід’ємне
право на життя”. Таким чином ЦК поставив людину в центр будь-якої правової
системи, визначивши людське життя як самоцінність. Адже серед низки наявних
рівновеликих немайнових благ життя людини є тією основоположною складовою, яка
стоїть на вершині всіх суспільних пріоритетів, і життя людини повинне посідати
визначальне місце серед інших соціальних цінностей. Якщо людина втрачає життя,
усі інші блага та відповідні права, що виникають стосовно них, не мають
значення. “Право на життя – перше фундаментальне природне право людини, без
якого всі інші права залишаються без змісту, бо покійникам жодні права не
потрібні”, - справедливо зауважив М.І. Матузов [163, с. 198].
Говорячи про право на життя, слід особливу увагу звернути на Декларацію прав
людини і громадянина 1789 р., яку прийняв революційний Конвент Франції і котра
аж до нинішнього століття була одним із найпрогресивніших документів у галузі
прав людини, а актуальність її зберігається й у наші дні. Саме в ній чи не
найперше у світі юридично закріплене право людини на життя. Згодом високі ідеї
Декларації почали відображатися в конституціях, інших законах багатьох держав
світу. Розвитку цього процесу значною мірою сприяли трагічні події Другої
світової війни, жертвами якої стали десятки мільйонів людей. І тому логічним
стало прийняття 10 грудня 1948 р. Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних
Націй Загальної декларації прав людини, яка законодавчо на міжнародному рівні
закріпила право на життя, наголошуючи на тому, що кожна людина має право на
життя [14, с. 90; 41, с. 9]. Розвиваючи ідеї Загальної декларації, уряди
держав, що є членами Ради Європи, 4 листопада 1950 р. підписали у Римі
Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод, ст. 2.1, якої
встановлює, що “право кожної людини на життя охороняється законом. Ніхто не
може бути свавільно позбавлений життя…” [74, с. 66]. Цю думку підтримують ст. 6
Міжнародного пакту про громадянські та політичні права: “Право на життя є
невід’ємним правом будь-якої людини, яке охороняється законом” [169, с. 19]. Ці
положення знайшли своє відображення і в Конвенції про права дитини, ст. 6 якої
законодавчо закріплює право дитини на життя, наголошуючи, що кожна дитина має
невід’ємне право на життя; держави-учасниці забезпечують у максимально можливій
мірі виживання та здоровий розвиток дитини в плані дій по здійсненню
Всесвітньої Декларації про забезпечення виживання, захисту та розвитку дітей в
90-ті роки [130, с. 14]. Право на життя є однією з найвищих соціальних
цінностей і для українського суспільства, як це підкреслено у ст. 3 Конституції
України, і для світового, як це випливає з ряду міжнародних конвенцій, а
ставлення суспільства до життя кожної окремої дитини є найкращим показником
його культурного і духовного розвитку. Тому з упевненістю можна зазначити, що
серед ряду вищих соціальних цінностей життя дитини як фізичної особи та як
людини займає пріоритетне місце.
Таким чином, згідно з міжнародним та вітчизняним законодавством дитині з
народження належить невід’ємне право на життя, воно не може бути відокремлене
від особи носія, тобто ані держава, ані суспільство не можуть порушувати це
право, захист якого є обов’язком держави.
Право на життя, що захищається міжнародно-правовими документами, в юридичній
літературі розглядається у двох аспектах: абсолютне та відносне право на життя
[16, с. 42].
Зміст права на життя по-різному визначається в різних державах. Для держав, де
смертну кару як засіб покарання скасовано, право на життя означає, що жодна
людина за будь-які вчинки не може бути позбавлена життя навіть державою, тобто
йдеться про так зване абсолютне право на життя. У тих державах, де існують
різні режими збереження смертної кари, під правом на життя розуміється те, що
жодна людина не може бути позбавлена життя свавільно, без відповідної правової
процедури. Це так зване відносне право на життя [132, с. 74].
Про право на життя говорять лише як про абсолютне право в тих випадках, коли
людину не можна позбавити життя за будь-які вчинки, тобто не можна обмежити це
право. Про відносний характер права на життя йдеться тоді, коли держава
передбачає можливість застосування смертної кари як міри покарання. В. Малько
зауважує, що в таких випадках держава немов “заволодіває” невід’ємними правами
людини, тому “...мова йде не про справедливість, а про п
- Київ+380960830922