РОЗДІЛ 2
ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ
Постановка проблеми дослідження
Проблема взаємодії в системі „вчитель-учень” є достатньою мірою дослідженою у
психолого-педагогічній літературі. Їй присвячені праці відомих вітчизняних та
зарубіжних психологів [15; 38; 48; 67; 69; 100; 101; 118; 130; 188], а також
ціла низка дисертаційних досліджень [31; 41; 42; 117; 141; 179] Вона існує як
один з розділів вікової та педагогічної психології, а також як самостійна
проблема. Але фундаментальні праці, в яких висвітлюється вказана проблематика,
виконані у період існування соціалістичного ладу, за якого існували певні
ідеали та принципи, які нав’язувалися існуючою ідеологічною системою. Ці ідеали
і принципи стосувалися як системи виховання та навчання, а також і певної
цензури, якій підлягали і результати психолого-педагогічних досліджень. Крім
цього, зміна суспільного ладу, що відбулася за цей період, призвела до змін у
політичному, економічному, суспільному житті країни. Більш доступними для
української педагогіки та психології стали здобутки та досягнення зарубіжних
дослідників, що сприяло більшій демократизації навчально-виховного процесу в
закладах освіти. Тому, на нашу думку, це привело і до змін у педагогічному
процесі та у спілкуванні між суб’єктами навчання.
За весь період навчання найбільше проблем виникає у вчителів при спілкуванні з
учнями підліткового та юнацького віку. Кризовий характер юнацького періоду,
його перехід до дорослості зумовлюють численні проблеми у взаємодії з
педагогами. Тому ми вважаємо актуальним і необхідним дослідження особливостей
взаємодії вчителів з учнями цих вікових груп.
Незважаючи на досить широку представленість проблематики взаємостосунків
вчителя та учнів у психолого-педагогічній літературі, поза увагою дослідників
залишився такий її аспект, як формування механізмів взаємостосунків у системі
„вчитель-учень”, які зумовлюють їхнє ставлення один до одного. З’ясування
сутності цих механізмів є досить актуальним та необхідним для розуміння тих
процесів, які забезпечують формування взаємоставлень учнів та вчителів один до
одного. При цьому ми ґрунтуємося на механізмах взаємостосунків, які були
виокремлені Р.Х.Шакуровим при дослідженні взаємостосунків у педагогічному
колективі. Ми поставили собі за мету дослідити, яким чином впливають
виокремлені механізми на формування взаємостосунків у систему „вчитель-учень”.
Ці механізми, очевидно, мають відмінності залежно від віку, статі та стажу
роботи вчителя. Крім цього, стосунки вчителів та учнів можуть залежати від
місця проживання, зокрема, чи це столиця з її надмірною динамічністю та
наповненістю подіями, зниженням значення соціального контролю, чи це
провінційне містечко з його спокійним, виваженим життям, з високим значенням
соціального контролю в житті кожного мешканця.
Виявлення проблем у спілкуванні між вчителями і підлітками та юнаками, а також
тих механізмів, які їх породжують, є цікавим як у теоретичному, так і в
прикладному плані. На підставі одержаних у констатуючому дослідженні
результатів ми маємо намір дати рекомендації щодо організації ефективної
взаємодії.
Взаємодія в психології – процес безпосередньої або опосередкованої дії об’єктів
(суб’єктів) один на одного, що породжує їх взаємообумовленість і зв’язок,
виступає як інтегруючий фактор, здатний до створення структур.
Міжособистісна взаємодія – це система взаємообумовлених індивідуальних дій,
пов’язаних циклічною причинно-наслідковою залежністю, при якій поведінка
кожного з учасників виступає одночасно і стимулом, і реакцією на поведінку
решти. Існує для реалізації спільної діяльності, мета якої потребує розподілу
та кооперації функцій, а тому – взаємного узгодження та координації
індивідуальних дій.
Ставлення – суб’єктивна сторона відображення дійсності, результат взаємодії
людини з середовищем, взаєморозташування об’єктів та їх властивостей.
Формування свідомого ставлення до об’єкта пізнання пов’язано з розвитком всіх
компонентів системи стимуляції. Усвідомлення свого ставлення до навколишніх
породжує відповідні почуття та емоції, які, в свою чергу, стимулюють діяльність
та впливають на розвиток спрямованості особистості.
Міжособистісні стосунки – суб’єктивні взаємозв’язки між людьми, що об’єктивно
проявляються в характері та способах взаємних впливів людей в ході спільної
діяльності та спілкування. Це також система установок, орієнтацій, очікувань,
стереотипів та інших диспозицій, через які люди сприймають та оцінюють один
одного. Ці диспозиції опосередковуються змістом, метою, цінностями та
організацією спільної діяльності та виступають основою формування клімату
соціально-психологічного в колективі.
Важливим для нашого дослідження є аналіз механізмів формування міжособистісних
стосунків з емоційно-потребової сторони цього явища. Найбільш прийнятним для
нашого дослідження є визначення механізмів, яке дає Р.Х.Шакуров: механізм – це
динамічна система елементів, взаємодія яких дає певний результат [176, с. 73].
Такою системою елементів виступають потреби та їх вияви – очікування і
установки, переживання, емоційні реакції і стани, які виникають у людини в
результаті сприймання, інтерпретації і оцінки значущості для себе поведінки
партнера в певній ситуації. Взаємодія цих елементів, на наш погляд, є
визначальною в процесі виникнення і розвитку міжособистісних стосунків.
Розроблений Р.Х. Шакуровим генетичний підхід передбачає, що в основі формування
стосунків між людьми лежить система механізмів, що характеризують процес
задоволення потреб. Припускається, що емоційні переживання, які при цьом
- Київ+380960830922