РОЗДІЛ 2
СТАНОВЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ З ЄВРЕЙСЬКОГО ПИТАННЯ ТА СПЕЦИФІКА ЙОГО ЗАСТОСУВАННЯ В ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКОМУ РЕГІОНІ
Більшість земель майбутнього Новоросійського краю увійшли до складу Російської імперії внаслідок російсько-турецьких війн ІІ половини XVIII ст., з цього часу на них розповсюджувалося дія законодавства Російської імперії.
Формування російського законодавства у XVIII - ХІХ ст. йшло досить складним і не завжди логічним шляхом. У визнанні правового становища єврейського населення особливо виразно виявлялися непослідовність, алогічність і відсутність чіткої політичної лінії. Російське законодавство в єврейському питанні було в прямій залежності від особистого ставлення до євреїв імператорів, що знаходилися на престолі в той чи інший період. При цьому соціальні, економічні, політичні та інші чинники, навіть інтереси країни часто відходили на другий план, а іноді і не враховувалися взагалі.
Єврейське питання виникло в російській політиці ще в І половині XVIII cт., але, зважаючи на досить невелику кількість євреїв в країні, єдиним шляхом радикального вирішення російське самодержавство вважало вигнання євреїв за межі імперії. Одним з перших був указ Катерини І від 26.04. 1727 р., в якому говорилося: "Жидів, як чоловічої, так і жіночої статі, які знаходяться на Україні і в інших російських містах, всіх вислати геть з Росії за кордон терміново і в майбутньому ніяким чином до Росії не впускати..." [5.144, т. VII, с. 728]. Мотиви виселення при цьому не роз`яснювалися, і не можна не згодитися з Ю. Гесеном та Дж.Д. Клієром, які вбачають, що в основі такого ставлення лежала релігійна нетерпимість [6.163, с. 56 - 59]. Зважаючи на те, що в українських землях такий захід міг завдати значної шкоди розвитку місцевої торгівлі, український гетьман Д. Апостол у 1728 р. запропонував допустити євреїв нарівні з іншими іноземцями на ярмарки. Пропозиція мала позитивні наслідки, але з зауваженням, що євреям дозволялося вести лише оптову торгівлю [3.106, т. 1, с. 14]. Наведений епізод є цікавим в тому плані, що це перший випадок в українській та російській історії, коли представник української місцевої адміністрації виступив на захист прав євреїв. Певна кількість євреїв, порушуючи указ 1727 р. продовжувала проживати в маєтках великих українських землевласників. З цього приводу у 1731 р. гетьман отримав розпорядження з Петербурга про необхідність вигнання євреїв, але виконувати його не поспішав. Переписи населення 1736 та 1738 рр. зафіксували, що в малоросійських землях проживали до 600 євреїв (не викликає сумніву, що євреїв прихованих від перепису було набагато більше) [5.144, т. VII, с. 293 - 295].
В указі Сенату, підписаному імператрицею Анною Іоанівною у 1739 р., повторювалося майже повністю, але в більш жорсткій формі те ж, про що йшлося в указі її попередниці: "...з усієї нашої імперії, як з великоросійських, так і з малоросійських міст та сіл, усіх жидів чоловічої і жіночої статі, хто б якого звання та гідності не був, ...з усім їх майном терміново вислати за кордон і в майбутньому таких ні під яким виглядом до Нашої імперії ні для чого не впускати" [2.90, т. ХІ, с. 727]. При невеликій кількості євреїв, які різними шляхами опинялися в межах Російської імперії і не відігравали поки що великого значення в різних сферах її життя, такий підхід до вирішення проблеми здавався достатньо ефективним. Варто зазначити, що згадані укази далеко не завжди виконувалися на місцях, особливо в українських землях, де виселення євреїв не відповідало інтересам розвитку торгівлі та великих землевласників. Імператриця Єлизавета, яка відзначалася особливою релігійною нетерпимістю, у грудні 1742 р. видала черговий указ з вимогою терміново вигнати з Росії всіх євреїв, заборонивши їм навіть тимчасове перебування в межах імперії. Імператриця не зважила ні на клопотання, які отримувала з України та Прибалтики, ні на звернення Сенату з цього приводу [3.107, т. 1, с. 297 - 298]. Це був єдиний період в історії Російської імперії, коли євреї отримали повну заборону проживати та займатися будь-яким справами на її території. На відміну від попередніх, указ 1742 р. був жорстко виконаний, і тисячі євреїв були насильно вигнані за межі країни. Дія указу неодноразово підтверджувалася в наступні роки.
З приходом до влади Катерини ІІ відновилися клопотання з єврейського питання, які знов надходили з України та Прибалтики, як регіонів з найбільш розвиненою внутрішньою та зовнішньо торгівлею. Лібералізація державної політики в єврейському питанні цілком логічно могла б вписатися в ідеологію "освіченого абсолютизму", яка пропагувалася в початковий період правління імператриці. З політичних міркувань імператриця спочатку звеліла відкласти вирішення цього питання на майбутнє. Певний час російський уряд вдавався до паліативних заходів, які були пов`язані з необхідністю заселення земель Новоросії, де в обхід законів все ж дозволили проживання євреїв.
Ситуація різко змінилася в ході поділів Речі Посполитої (1772, 1792, 1795 рр.), внаслідок яких до Російської імперії поступово відходили землі Правобережної України та Білорусії з великою кількістю постійного єврейського населення, яке проживало тут протягом кількох століть. Способи вирішення єврейського питання, які застосовувалися раніше, виявлялися непридатними. Нова ситуація потребувала нових засобів реагування від уряду Катерини ІІ, перш за все, це вимагало визначення правового статусу єврейського населення. Саме з цього часу російське законодавство все більше набувало обмежувально-дискримінаційного характеру. Щоправда, в першому зверненні до населення приєднаних земель (відоме під назвою плакат "Плакат") імператриця заявила, що не виключає євреїв з числа нових підданих, на яких поширюється її милість. Усім підданим гарантувалася свобода віросповідань. Євреям гарантувалося збереження традиційної кагальної організації, але під контролем місцевої адміністрації [6.163, с. 102 - 103]. М.М. Голіцин звернув увагу на те, що саме пі