РОЗДІЛ 2
ПОПЕРЕДНЄ СУДОВЕ ЗАСІДАННЯ ЯК ПРОЦЕСУАЛЬНА ФОРМА ПІДГОТОВКИ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ ДО СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ
2.1. Загальна характеристика процесуальної форми стадії підготовки цивільної справи до судового розгляду
На всіх стадіях цивільного процесу існує процесуальна форма [191]107, тобто встановлений нормами цивільного процесуального права порядок здійснення правосуддя, який характеризується системністю, відповідністю цивільним процесуальним принципам та наданням процесуальних гарантій учасникам цивільного процесу [56, с. 17]108.
Відсутність послідовного та детального нормативно-правового регулювання підготовки з боку цивільного процесуального законодавства та певні специфічні особливості цієї стадії не можна вважати підставою для твердження, що стадія підготовки знаходиться поза процесуальною формою [235, с. 89; 125, с. 81]109. Як і будь-яка інша процесуальна стадія цивільного процесу, підготовка справ до судового розгляду має визначену процесуальну форму [33, с. 33]110.
Як аргументовано зазначає С. А. Ташназаров, процесуальна форма є не тільки необхідною та обов'язковою умовою здійснення дій суду та інших учасників процесу, але й процесуальною гарантією правильного та швидкого здійснення правосуддя [188, с. 116]111.
В юридичній літературі неодноразово наголошувалось на необхідності створення зручної та ефективної процедури підготовки цивільних справ до судового розгляду, яка б повною мірою забезпечувала реалізацію процесуальних прав учасників процесу на цьому етапі судочинства, стимулювала активність сторін і змагальність процесу, сприяла справедливому, неупередженому, своєчасному розгляду та вирішенню цивільних справ і створювала б реальну можливість для врегулювання спору до судового розгляду. Проте в ґрунтовних дослідженнях, присвячених підготовці цивільних справ до судового розгляду, питання можливої процесуальної форми цієї стадії розглядалося лише в загальнотеоретичному аспекті, а тому до цих пір залишається одним з малодосліджених.
У процесуальній науці дореволюційного періоду переважала думка про необхідність повного покладення на сторони обов'язків щодо підготовки цивільної справи. Статут цивільного судочинства 1864 р. не містив поняття "підготовка справи". Натомість в Статуті цивільного судочинства було передбачено так зване "производство до слушанія дела"[35, с. 544]112, яке надавало сторонам право користуватися так званою письмовою підготовкою, яка передувала судовому засіданню і проходила шляхом обміну сторонами змагальними паперами у формі прохань, відповідей, заперечень, спростувань. Однак така підготовка не була обов'язковою. Кожна сторона сама вирішувала питання, чи бажає вона скористатися таким правом. Але якщо сторони на використовували письмову підготовку, а суд вирішував, що справу, через її складність не можна належним чином вирішити одним словесним змаганням сторін у засіданні, то він (суд) міг надавати сторонам термін для обміну зазначеними змагальними паперами. Відмова від виконання цієї вимоги не спричиняла яких-небудь несприятливих процесуальних наслідків.
ЦПК 1923 року, який вперше регламентував стадію підготовки, також не розглядав її як обов'язковий етап цивільного процесу. При застосуванні норм цього кодексу виявилось, що найбільш суттєвою причиною судової тяганини був той факт, що в першому судовому засіданні сторони не надавали в достатньому обсязі доказів для прийняття рішення [235, с. 20]113. Тобто в переважній більшості випадків сторони спірних правовідносин були юридично необізнаними, це ускладнювало їх участь в підготовці.
Пізніше в юридичній літературі вказувалось на можливість поділу функцій між окремими суддями під час підготовки справи і розгляду її по суті, підкреслювалось, що це забезпечить найбільш успішне досягнення завдань цієї стадії процесу, висловлювалися й інші схожі пропозиції [242, с. 51]114 щодо удосконалення порядку підготовки цивільних справ до судового розгляду. Але, незважаючи на наукові напрацювання, процесуальну діяльність на цій стадії більше сорока років здійснювали судді одноособово.
ЦПК України 1963 року визначав проведення підготовки цивільних справ до судового розгляду у формі одноособової діяльності судді суду першої інстанції115. І хоча це процесуальна форма і мала ряд позитивних рис (простота, швидкість, гнучкість тощо), її законодавче регулювання потребувало значного вдосконалення.
По-перше, вся процесуальна діяльність судді щодо підготовки цивільних справ до судового розгляду, відповідно до ЦПК 1963 року, здійснювалась в усній процесуальній формі без протоколювання або фіксування іншим способом більшої частини процесуальних дій. Закріплення ж переліку вчинених суддею дій щодо підготовки конкретної справи в ухвалі про призначення справи до розгляду (ст. 147 ЦПК) було не фіксуванням такої діяльності, а лише своєрідним звітом про неї. Таким чином, у випадку оскарження постановленого судом першої інстанції рішення із змісту ухвали про призначення справи до розгляду неможливо було визначити обсяг проведених по справі підготовчих дій, оскільки викладена в ухвалі інформація мала загальний характер, без необхідної деталізації.
До останнього часу протокол судового засідання був єдиним документом, який відображав хід судового розгляду [13]116. Оскільки на стадії підготовки не було передбачено ведення протоколу, пояснення сторін при їх опитуванні не фіксувалися. А отже, як справедливо звернув увагу О. О. Якименко, усні пояснення сторін на стадії підготовки, які зазвичай мають важливе доказове значення (наприклад, визнання позову), з одного боку, не можуть бути предметом дослідження і оцінки в судовому засіданні, а з іншого -сприйняті суддею, неминуче впливатимуть на його переконання щодо вирішення справи по суті, причому вплив не піддається жодному контролю з боку учасників процесу і вищих судових інстанцій [242, с. 50]117.
По-друге, при підготовці конкретної цивільної справи могли виникнути обставини, які створюють неможливість або недоцільність розгляду справи по с