Розділ 2
ТИПОЛОГІЧНІ ВІДПОВІДНОСТІ ТА ЖАНРОВІ ТРАНСФОРМАЦІЇ ОБРАЗУ-ХАРАКТЕРУ МАЗЕПИ:
ПОЕМА - ОПЕРА (ЛІБРЕТО) - РОМАН
2.1. Конфлікт інтерпретацій у літературно-музичному просторі
У становленні, активізації та розширенні українсько-європейських літературних контактів важливим етапом була доба романтизму. "Як відомо, романтизм кінця ХVIII - першої половини XIX ст. не був лише літературною течією, він був потужним рухом, що охопив різні сфери духовно-практичної діяльності людини. Він розвивався як ціла духовна культура, багатогранна й розгалужена, але найповніше та найяскравіше він проявився в літературі й музиці" [274, 26].
Характерною ознакою тієї епохи було звернення митців різних країн Європи до української історії, фольклору, побуту, мистецьких творів на українські теми. "Водночас у добу романтизму, як слушно зазначив Д. С. Наливайко, відчувається поглиблення типологічної спільності української літератури з літературами європейськими, ідентифікація їх структур" [184, 156-157]. Проте ідентифікація не привела до втрати чи послаблення національної своєрідності українського письменництва. Такі пам'ятки кінця ХVIII - першої половини XIX ст., як "Історія Русів" Кониського, "Енеїда" Котляревського, балади Гулака-Артемовського залишилися яскравим свідченням національної самобутності.
Філософсько-історичні концепції німецького філософа Й. Гердера, просвітницькі та романтичні елементи творчості французької поетеси Ж. де Сталь, діяльність польських романтиків А. Мальчевського, Б. Залєського, С. Гощинського, Ю. Словацького, переклади з німецької В. Поля, В. Вальдбрюля, Ф. Боденштедта демонстрували, на погляд ученого, глибоке зацікавлення єдністю історичного й народного елементів, що так виразно виявлялися в українській культурі.
Пробудження інтересу до українського фольклору спостерігається і у західно-європейських романтиків, зокрема англійських та французьких, для яких Україна була "екзотичним краєм", не враженим вірусом цивілізації. Незаймана природа, органічність життя, вільний прояв почуттів і пристрастей були показниками "природного стану", що так поціновувався романтиками. "Звісно, це була романтична поетизація "екзотичних країн", яка перебувала у великій невідповідності з їх реальною дійсністю, тут, так би мовити, самовираження поета рішуче витісняє момент відображення (характерним прикладом в даному разі можуть бути знамениті "східні поеми" Байрона)" [184, 168-169].
Як відомо, романтизм розвивався насамперед під впливом поглибленого вивчення історичного минулого. Народна активність, боротьба за соціальне і національне визволення були характерними ознаками української історії, звідки митці різних країн "черпали сюжети й мотиви, які нерідко набували революційного звучання, перетворювалися на полум'яний заклик до боротьби..." [184, 169].
Інтерпретація української теми, зокрема національно-визвольної боротьби проти деспотизму, специфічно виявилась у творчості російських поетів-романтиків. У розробці мазепинської теми поеми "Войнаровский" (1825) К.Рилєєва та "Полтава" (1829) О.Пушкіна стали визначним явищем російської літератури.
Зараз обмежимося лише одним твором, в якому образ Мазепи відігравав ключову роль, а саме - Пушкінською "Полтавою".
Звернення до постаті українського гетьмана було не випадковим, а зумовлювалося цілою низкою обставин. По-перше, на початку ХІХ ст. інтерес до України був надзвичайно великий. Все більше російська художня література тяжіла до українських сюжетів, про що свідчать твори В. Ізмайлова, І. Свечинського, А. Шаховського, О. Сомова, В. Нарєжного, М. Цертелєва та інших. У спеціальних періодичних виданнях ("Український вісник", "Український журнал") з'являлася велика кількість історичних статей і матеріалів. По-друге, О. Пушкін з великим ентузіазмом студіював праці М. Карамзіна "История Государства Российского" (1818), та Д. Бантиш-Каменського "История Малой России" (1822). Ще в юному віці Пушкін перечитував французьку бібліотеку батька, а його улюбленим автором був Вольтер та його праці "История Карла XII" та "История Петра", де зацікавлення постаттю Петра І приводило і до Мазепи. По-третє, на поемі "Полтава" Пушкіна позначився вплив Дж. Байрона. Це зумовлено насамперед загальним захопленням творчістю англійського поета, зокрема його майстерним художнім вираженням опозиційних настроїв. У цьому аспекті байронізм виявився більш прийнятним для російської, ніж англійської літератури.
Починаючи з 1819 р. твори Байрона часто заповнювали сторінки російських журналів, а його поема "Мазепа" була серед перших. Захоплення "східними поемами" Байрона, гадають Пушкіністи, наштовхнуло російського автора на творення ряду текстів історичного характеру: "Кавказский пленник", "Бахчисарайский фонтан", "Цыгане" [167, 43].
Поему Байрона "Мазепа" Пушкін вважав "полум'яним творінням". Захоплюючись низкою прекрасних поетичних картин у "Мазепі", він водночас вказував на обмеженість автора у зображенні історичного образу гетьмана. Пушкін зазначав, що його зацікавила тема, якої зовсім не торкнувся англійський поет. З "Мазепи" Байрона Пушкін узяв епіграф до своєї поеми, залишивши його без перекладу [167].
Байронівську картину втечі Мазепи і Карла ХІІ з місця бою Пушкін відтворив у третій пісні "Полтави".
Верхом, в глуши
Степей нагих,
Король и гетман
Мчатся оба.
Бегут. Судьба связала их.
("Полтава", песнь 3).
По-четверте, у 1828 році О. Пушкін уважно перечитав повість Е. Аладьїна "Кочубей". Свої критичні міркування про цей твір поет оприлюднив у передмові до "Полтави", де вказав на деяке спотворення історичних подій та історичних осіб. Проте тема Кочубеїв виявилася для Пушкіна цікавою. "Так, если тема Мазепы была подсказана Пушкину Байроном, если у Вольтера он нашел историю Карла XII, а у Рылеева политическую драму Мазепы, то безвестный русский альманашник 20-х годов сообщил ему весьма важную, для композиции поэмы, тему Кочубеев" [167, 52].
"Полтава" зв'яви