Вы здесь

Феномен мовчання в художньому тексті (на матеріалі болгарської прози 60-90-х рр. ХХ ст.)

Автор: 
Сливинський Остан Тарасович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2007
Артикул:
0407U001324
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
Тематизація мовчання в сучасній болгарській прозі
2.1. Вступні зауваги
Виокремлюючи тематизоване мовчання як феномен, що виявляється поза власне структурним рівнем художнього тексту і належить до площини зображеного, ми наголошували на його засадничій ролі в типології проявів мовчання в літературі. Низка дослідників, зокрема Дж.Стейнер [214, c. 43-52] та А.Лічева [71, c. 210-211], підкреслюють роль мовчання саме як літературного мотиву, трактуючи зростання цієї ролі як засвідчення "духу епохи". "Насамперед у літературі кінця ХІХ і особливо початку ХХ століття починає посилено тематизуватися мовчання. Річ не в тому, що досі цього не було, але поступово (...) мовчання стає її ключовою (! - O. C.) проблемою, а панувати починають ідеї приреченого мовчання, його спорідненості зі смертю та його фатумної ролі в людському житті", - пише А.Лічева [71, c. 210]. Попри деяке перебільшення, яким нам видається "централізування" ролі мовчання в літературі епох, які можна окреслити як "fin de siиcle" та "пост-fin de siиcle", явище різкого й поступального посилення інтересу художньої літератури до проявів мовчання, а зокрема комунікативного мовчання, все ж заперечити неможливо. Слід зазначити, що винесення багатьма дослідниками на перше місце серед виявів мовчання в літературі саме його тематизованого різновиду не в останню чергу пояснюється хронологічною послідовністю: адже іншим формам свідомого, інтенційного введення мовчання в широко потрактовану структуру художнього твору передувала (якщо не брати до уваги простих традиційних мовно-стилістичних прийомів) саме тематизація мовчання. Залучення мовчання у внутрішньотекстову реальність (зображене) поступово і необхідно результує змінами на інших рівнях функціонування художнього тексту. Отож, як нам видається, "замовканню літератури" (за І.Гасаном) - як її замиканню на власну мову, розриванню зв'язків із референтом, розхитуванню її структури тощо - передує замовкання її героя, суб'єкта її внутрішньої дійсності. Ускладнення стосунків героя з мовою, усвідомлена неможливість адекватного називання, наростання невимовного в його світі відбивається й на композиційно-наративній структурі твору. До цього твердження ми ще неодноразово повертатимемося.
Прикметно, що наростання мовчання у внутрішньотекстовому світі пов'язане саме з модерністичним поворотом у європейській культурі: біля джерел цього "витоку" мовчання в літературу стоять, безумовно, Ф.Достоєвський та ранньомодерні майстри драматургії - А.Стриндберг, М.Метерлінк. Дж.Стейнер, шукаючи причину цього явища в зміні "тематизаційних преференцій" літератури, котра відбулася на зламі ХІХ та ХХ століть, доходить до джерел модерності як такої, важливим із яких є естетика та етика Ф.Ніцше [214, c. 44]. Саме тут - у просторі напруги між, з одного боку, словом, а з іншого боку, сферою паравербального, де розташовані мовчання, музика, крик, - розгортається думка Ф.Ніцше. У міфологічному двобої між Аполлоном та Марсієм, перенесеному в останні десятиліття ХІХ сторіччя, перемагає другий, але засвідченням його перемоги є не вінець із лавру, а сам лише факт, що він перебуває посередині арени, в центрі уваги. І хоча Марсій кричить від ран, проте культура Європи слухає саме цей крик, намагаючись розкодувати його як безпосереднє послання Буття. Т.Возняк у своїй студії над спільними рисами в трактуванні стосунків слова, музики та мовчання у Ф.Ніцше та Лесі Українки пише: "Ніцше вважав культуру чимось штучним (...) тоді як у нурті діонісійського, що виривалося із сущих, предметних схем культури до у принципі не пізнаваного (бачив. - O. C.) власне повню життя" [20, c. 213]. Проблематизація протистояння між аполлонічним та діонісійським, здійснювана Ф.Ніцше та ранніми модерністами, викликає у них дедалі глибшу недовіру до культури як ілюзії, що впорядковує світ через його умертвлення; до культури як "системи, конвенції та обмеження" [20, c. 212]. Відтак здійснюване спершу саме через тематизацію втягування мовчання в літературу - а література є, nota bene, стихією найпродуктивнішим чином організованої вербальності - залишаючись викликом культурі загалом, є насамперед викликом, який скеровує література щодо себе самої, своєї власної знакової природи; це виклик традиційній для літератури інтенції вираження, а не виявлення.
Література, яка тематизує мовчання, певним чином зосереджена саме на межовості, напрузі серединності (що концептуалізована у фундаментальній напрузі між аполонічним та діонісійським началами); її об'єкт застигає в щілині між уже-промовленим та ще-не-промовленим, крізь яку проглядає безмір невимовного. Те, що уникає називання, лежить як у мікропросторі, так і в макропросторі. Світ невиражального, непластичного, стихійного, що залягає в нижчих шарах людської свідомості, в просторі "внутрішнього Іншого", розкрив З.Фройд, якого поряд із Ф.Ніцше та С.К'єркегором варто зараховувати до "геніальних скульпторів" модерної свідомості. Саме фройдизм актуалізував ще одну драматично неокреслену межовість - суб'єктивного та об'єктивного, які перетікають і застигають у невиражальному симбіозі. Серед найяскравіших літературних виразників цього "сахання" свідомості перед раптово уневиразненою межею між мікрокосмом та макрокосмом, перед імлою розмитості, яка "породжує демонів", є, зокрема, Е.По та естетично споріднені з ним європейські прозаїки-експресіоністи - Г.Майринк, Г.Еверс, Л.Перуц. Невипадково саме цей літературний масив містить чи не найбільший обсяг тематизованого мовчання.
У болгарській літературі реалізація феномену мовчання на рівні тематизації не була процесом, синхронним щодо відповідних явищ у літературі західноєвропейській чи американській. Адже ранній болгарський модернізм - на думку багатьох літературознавців, зокрема, Т.Жечева та Е.Константинової - був явищем, надто сконцентрованим на процесі власного "ставання", аби досягти цілковитої відкритості щодо процесів, характерних для загальноєвропейської культурної модернізації. Інтенція "наздогнати" європейську модерніс