РОЗДІЛ 2
ОСНОВНІ НАПРЯМИ ТА ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ПРАКТИКИ СОЦІАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТОЛІТТЯ
2.1. Соціальне виховання дітей в інтернатних закладах освіти
Як уже зазначалось, кардинальні зміни, що відбуваються на сучасному етапі в нашій країні, супроводжуються значним поширенням кризових явищ у дитячому й молодіжному середовищі. Різке збільшення дитячих захворювань, соціальне сирітство, безпритульність, зростання дитячої злочинності вимагають від держави й суспільства нових підходів до розв'язання проблем навчання, виховання, оздоровлення й матеріального забезпечення соціально незахищених дітей і підлітків.
Місія соціального захисту дитинства дотепер в Україні покладається на інтернатні заклади освіти, які залишаються важливою складовою системи громадського виховання дітей. Разом з тим стає очевидним, що принципи організації, матеріально-технічна база, навчально-виховний процес, лікувально-реабілітаційна робота, система соціального захисту в традиційних державних інтернатних закладах потребує кардинальної перебудови. Сьогодні на державному рівні ставиться завдання широкого використання інноваційних форм опіки - дитячих будинків сімейного типу, виховання дітей-сиріт у прийомних сім'ях.
На нашу думку, успіх у наданні соціальної допомоги дітям, які її потребують, оптимізація діяльності інтернатних закладів освіти залежать не лише від використання нових форм і технологій, але й від ретельного вивчення й урахування історичного досвіду. У зв'язку з цим особливої актуальності набуває дослідження соціально-педагогічної діяльності виховно-освітніх закладів інтернатного типу в історико-педагогічному аспекті.
Аналіз літератури з цієї проблеми дозволяє зробити висновок, що її наукова розробка проводилась достатньо широко. Теоретико-методичні основи діяльності інтернатних закладів відображено в роботах А. Бондаря, В. Демиденко, І. Єрьоменко, Б. Кобзаря, В. Покиданова, В. Слюсаренко, Н. Ярмаченко. Окремі аспекти навчання й виховання дітей в інтернатних закладах досліджували С. Болтівець, Г. Іваненко, Е. Постовойтов, В. Чугаєвський та ін. Однак історико-педагогічне вивчення діяльності інтернатних закладів освіти проводиться менш інтенсивно. Є незначна кількість робіт, які висвітлюють історичні аспекти розвитку загальноосвітніх і спеціальних шкіл-інтернатів України (А. Аблятипов, В. Бондар, В. Покась). Названі автори, досліджуючи історію проблеми, спеціально не розглядали її соціально-педагогічні аспекти.
Мета цього підрозділу дисертації полягає в тому, щоб проаналізувати в історико-педагогічному плані основні напрями соціально-педагогічної діяльності інтернатних закладів освіти України в другій половині ХХ століття.
Саме на початку означеного періоду, як зазначалось вище, було теоретично обґрунтовано ідею соціального виховання дітей в інтернатних закладах освіти, робилась спроба створити принципово новий тип освітньо-виховних закладів - школи-інтернати, які повинні були поступово витіснити звичайні загальноосвітні школи. Практична реалізація цих педагогічних та політичних проектів у другій половині ХХ століття була неоднозначною й навіть драматичною.
Найпоширенішою формою дитячих інтернатних закладів в Україні до середини 50-х років були дитячі будинки. Відразу після громадянської війни вони виконували переважно функцію "порятунку дитячого населення" від голоду й холоду. У 1926 р. було прийнято "Положення про дитячі будинки", яке суттєво змінювало мету, завдання, зміст, форми й методи роботи цих закладів. На перший план у другій половині 20-х - 30-х роках виходили соціально-педагогічні аспекти їхньої діяльності. Велика Вітчизняна війна завдала значної шкоди інтернатним закладам освіти: були зруйновані житлові й виробничі приміщення, значна частина дитбудинків опинилась на окупованій території й припинила своє існування. Понад 250 дитячих будинків України були евакуйовані в глибинні райони СРСР. Наприклад, Черешенський дитячий будинок Коропського району Чернігівської області евакуювався в с. Верхотомка Новосибірської області [90, 52-53].
Разом з тим війна поставила країну перед загрозою масової дитячої безпритульності Десятки тисяч дітей залишились без батьківської опіки або втратили зв'язок з рідними та близькими [162, 21]. У зв'язку з цим у січні 1942 було прийнято спеціальну постанову РНК СССР "Про влаштування дітей, які залишились без батьків". У цьому документі було поставлено завдання забезпечити влаштування дітей, які залишились сиротами або загубили своїх батьків, у приймальники-розподільники, дитячі будинки та інші освітні заклади, на виробництво. Перед органами влади, громадськими організаціями ставилось завдання всебічно розвивати патронування дітей, які залишились без батьківської опіки [151, 353-354].
Уже з 1943 року розпочалась відбудова зруйнованих дитячих будинків. Згідно з постановою СНК СРСР від 1 вересня 1943 року обласні, крайові виконкоми, раднаркоми автономних і союзних республік були зобов'язані забезпечити розміщення всіх дитячих будинків у пристосованих приміщеннях, обладнання їх меблями, кухонним посудом, культінвентарем. Ставилось завдання налагодити постійне медико-санітарне обслуговування вихованців, роботу майстерень. Затверджувались норми харчування, типові штати дитячих будинків для дітей дошкільного й шкільного віку [150, 354-356]. Через п'ять-шість років роботу дитячих установ у цілому було відновлено. У 50-ті роки склалась певна система цих закладів суспільного виховання, яка містила такі їх типи: а) дитячі будинки для дітей дошкільного віку; б) дитячі будинки для дітей шкільного віку. Дитбудинки обох типів поділялись на загальні та спеціальні [див.: 139].
Зауважимо, що під час Великої Вітчизняної війни матеріально-технічна база значної частини дитячих будинків була занедбана, погіршився стан виховної роботи, кадровий склад. Ситуація не змінювалась на краще й у перші повоєнні роки. Як свідчать архівні матеріали, керівні органи освіти неодноразово аналізували роботу дитячих будинків і до