Ресурсний потенціал та структура господарської діяльності античних держав Північного Причорномор'я у V - ІІІ ст. до н.е.

РОЗДІЛ 2. РЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ТА СТРУКТУРА ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ОЛЬВІЙСЬКОГО ПОЛІСУ У V-III СТ. ДО Н. Е.
2.1. Рослинно-грунтовий комплекс Нижнього Побужжя
та просторова структура хори Ольвійського полісу.
У ландшафтно-географічному відношенні Нижнє Побужжя належить до південностепової (сухостепової) підзони степової зони [172].
Основна рослинність Нижнього Побужжя - типчаково-ковиловий (злаковий) степ [18, c. 190]. За складом рослинності вони в цілому подібні до злакових степів Нижнього Подністров'я. Однак, на відміну від останніх, які відносяться до північного варіанту злакових степів, степи Нижнього Побужжя відносяться до їх південного варіанту, який характеризується бідністю різнотрав'я та ряснотою ефемерів та ефемероїдів [271, c. 209]. Проте в умовах більш вологого, порівняно з сучасним, клімату античного часу, цілком можливо, що у Нижньому Побужжі могли переважати типчаково-ковилові степи північного варіанту.
В умовах теплого посушливого клімату під типчаково-ковиловими степами формуються темно-каштанові ґрунти, які є основним типом ґрунтів у Нижньому Побужжі, та південні чорноземи. Останні ґрунти залягають на рівнинах межиріччя Південного Бугу та Березані у перехідній зоні між сухостеповою та середньостеповою підзоною, для якої характерним є залишково-глибокосолонцюватий їх підтип. Темно-каштанові ґрунти залягають в основному на вододілах південної частини межиріччя Південного Бугу та Березані, а також на більшій частині лівобережжя Бугу. Основні характеристики цих та інших головних ґрунтів регіону наведені у таблиці (Рис. Д.1.5.). Ці ґрунти мають виражені ознаки фізичної39 солонцюватості: розпиленість верхніх горизонтів та ущільненість ілювійованого, слабку водостійкість структури, низьку пористість.
За агровиробничою характеристикою ґрунтів України вони належать до 11 типу [67, c. 132]. Агрономи підкреслюють, що головною умовою підвищення рівня родючості цих ґрунтів є висока агротехніка богарного (незрошуваного) землеробства із застосуванням добрив. Перевагою темно-каштанових ґрунтів є універсальність їхнього використання - під зернові, овочеві, кормові культури та під плодові насадження. Головним лімітуючим фактором, який або зовсім не дозволяє вирощувати на цих ґрунтах ті чи інші культури, або суттєво знижує їх врожайність, очевидно, є недостатність природної вологи.
Темно-каштанові ґрунти є найпоширенішим типом ґрунтів Нижнього Побужжя, а відтак становили основу земельного фонду Ольвійської держави.
Південні залишково-солонцюваті чорноземи залягають в основному на межиріччі Південного Бугу та Березані на північ від темно-каштанових ґрунтів. Кордон між цими двома видами ґрунтів проходить приблизно на широті Волоської коси. На північ південні залишково-солонцюваті чорноземи розповсюджуються до широти сучасного Миколаєва. Від несолонцюватих відмін південних чорноземів вони відрізняються не стільки більшою кількістю обмінного натрію (так звана "хімічна" солонцюватість), що властиво для типових солонцюватих ґрунтів, скільки негативними фізичними властивостями [23, c. 38]. Зате кількість поживних речовин в обох підтипах приблизно однакова [23, c. 38].
За агровиробничою характеристикою ці ґрунти належать до 7 типу [67, c. 132]. Вони характеризуються як землі універсального використання в умовах як богарного, так і зрошувального землеробства. Серед зональних ґрунтів Нижнього Побужжя південні залишково-солонцюваті чорноземи є найбагатшими на поживні речовини, а відтак райони їхнього розповсюдження були найкращими сільськогосподарськими землями Ольвійського полісу.
Карбонатні чорноземи на елювії карбонатних порід поширені на схилах річкових долин та балок, де лесові породи та щільні глини, які залягають на вапняках, змиті, і на поверхню виходять вивітрені вапняки. У Нижньому Побужжі доволі значна за площею ділянка таких ґрунтів знаходиться на правобережжі Бузького лиману, у районі Великої Коренихи.
За агровиробничою характеристикою вони відносяться до 6-го типу [67, c.130]. Використовуються ґрунти цього типу здебільшого під пасовища, але на них також можна садити виноград. Очевидно, й в античну добу вони використовувались саме таким чином.
Крім звичайних степів, у Нижньому Побужжі розташовувались чималі масиви піщаних (псаммофітних та геміпсамофітних) степів, пов'язаних з піщаними ґрунтами, які утворились внаслідок діяльності річок. Найбільший масив піщаних річкових ґрунтів в Україні - Олешківські піски - розташований у пониззі Дніпра [229, c. 204]. Нижньодніпровські піски виникли внаслідок переміщення дельти Дніпра зі сходу на захід, в результаті чого утворилося сім масивів: Каховська, Козачо-Лагерська, Виноградівська, Олешківська, Збур'ївська й Іванівська арени та Кінбурнська коса, розділені старорічищами Дніпра та лесовими островами-останцями [229, c. 204]. Значні піщані масиви зустрічаються й у пониззі Бугу. Серед них на території, що розглядається, розташовувалось два, обидва на лівобережжі: Матвіївський на північ від сучасного Миколаєва (фактично визначав північний кордон Ольвії на Бузі) та Жовтневий - між однойменним колишнім смт та селом Лимани, розташованим навпроти Ольвії [229, c. 406]40. У зоні контакту між глинистими та суглинковими ґрунтами плакорів та пісками росли геміпсамофітні степи, що характеризувались асоціюванням домінантних рослин справжніх степів, таких як ковила волосиста, типчаки, ковила Лессінга з типовими псаммофітами - ковилою дніпровською, кострицею Беккера тощо [271, c. 201].
Безпосередньо на піщаних ґрунтах росли псаммофітні степи, у травостої яких переважала ковила дніпровська та костриця Беккера у поєднанні з напівчагарничками - чебрецями дніпровським та Палласа тощо [271, c. 202].
Значна, якщо не більша, частина піщаних арен була вкрита деревною рослинністю. На піщаних терасах колишньої дельти Дніпра (сучасні Олешківські піски) в античну добу росли соснові ліси [198, c. 193]. В улоговинах лівобережжя Дніпра розташовувались осикові ліси, а в улоговинах та зниженнях від Кінбурну до сучасної Каховки