РОЗДІЛ 2.
МІСЦЕ ТА РОЛЬ КВІНТА СЕРТОРІЯ У ПОЛІТИЧНІЙ БОРОТЬБІ 80-Х РР. І СТ. ДО Н. Е.
Наступним завданням дисертаційного дослідження є аналіз місця та ролі Квінта
Серторія у політичній боротьбі 80-х рр. Саме в цей період відбулося формування
його як політика і як носія позасистемних практик, повне розкриття якого
відбулося у період його керівництва антисулланським повстанням в Іспанії. Проте
для розуміння ходу політичної боротьби 80-х років і місця у ній Серторія
необхідно визначити, які політичні позасистемні практики передували цьому
періоду, а отже й зумовлювали перетворення політиків у їх носіїв.
2.1. Причини трансформаційного періоду в Римі ІІ – І ст.
Перш ніж перейти до аналізу позасистемних політичних практик напередодні 80-х
років, треба зупинитися на безпосередніх причинах системної трансформації, що
зумовили їхню появу.
Що це були за причини?
В основі трансформаційних процесів лежить порушення балансу між
зовнішньосистемними умовами та суспільними орієнтирами, у вигляді усталених
традицій, системи цінностей, суспільних пріоритетів, потреб і поведінкових
моделей.
В історії Ранньої республіки постійна загроза від сусідніх латинських,
етруських та інших общин, галльських вторгнень, а пізніше від великих
геополітичних суперників, особливо від Карфагену, перманентні війни за землю
робили пріоритетними лише ті потреби і соціально-психологічні якості римського
громадянина, що сприяли безпеці й виживанню усього колективу. Патріотизм,
скромність у побуті, життєво необхідний обробіток свого земельного наділу,
готовність терпіти злидні, необхідність мати міцний багатодітний шлюб, контроль
за суворим дотриманням норм колективної моралі, права, дисципліни, прагнення до
поширення прав повноцінного громадянства на весь колектив – на базі цих та
інших соціальних орієнтирів, раціонального і об’єднавчого характеру, римляни
виробили специфічний ідеал соціальної поведінки (полісну ідеологію), яку автори
Пізньої республіки називали „звичаями предків” (mores maiorum) й вважали
взірцем здорових суспільних відносин.
Водночас їхня актуальність та життєздатність залежали від об’єктивних
історичних умов – умов, необхідних для їхнього постійного відтворення в
суспільній свідомості з кожним новим поколінням. Центральною такою умовою для
Риму упродовж V – III ст., як зазначалося, була перманентна зовнішня загроза,
що супроводжувалася війнами в Італії. У політичному сенсі вона стимулювала
римлян до завоювання півострова і воднораз до закінчення багаторічної станової
боротьби, що знаменувало собою завершення формування громадянської общини в ІІІ
ст. з патріотичним етосом патриціансько-плебейської служивої еліти та високим
рівнем єдності суспільних інтересів.
Після ІІ Пунічної війни зникла загроза вторгнень на територію Італії, а отже, і
самому існуванню Риму. По-перше, втручання у боротьбу елліністичних держав
перенесло тягар зовнішньої політики далеко на схід, що убезпечувало навчених
Ганнібаловим походом римлян від зовнішніх вторгнень [106 Хоча Македонія та
Селевкідська держава були радше потенційною загрозою безпеці Риму, ніж
реальною: по-перше, через суперечності між самими елліністичними державами,
по-друге, через відсутність політичної стабільності на Балканах, котрі могли
бути плацдармом для наступу.]. По-друге, перемога над Карфагеном остаточно
поклала край спробам союзників отримати незалежність – військова та політична
гегемонія Риму в Італії ніким більше не ставилася під сумнів [107 Gabba E. Rome
and Italy in the second century B. C. // Cambridge Ancient History (CAH). 2nd
ed. - Vol. VIII: Rome and the Mediterranean. 218-133 B. C. - Cambr.: The
University Press. - 1989. - P. 208.]. По-третє, ведення бойових дій далеко за
межами Італії у багатих елліністичних країнах робило актуальним відшкодування
римлянам збитків, яких вони зазнавали, грошовими компенсаціями, коштовностями
та рабами [108 Експропріація землі у переможених у цих умовах не могла
слугувати контрибуцією, адже подібна практика у римлян стійко асоціювалася
тільки з територією Італії.]. Чим багатшою та цивілізованішою була переможена
держава, тим більшими були обсяги військової здобичі. Таким чином, це
зміцнювало економічну та політичну безпеку Риму-поліса [109 За даними Лівія, у
тріумфі Гая Манлія, що переміг малоазійських галатів у 197 р., несли золоті
корони, що важили 212 фунтів (69,3 кг), 220000 фунтів срібла (71940 кг), 2103
фунти золота (688 кг), 127000 аттичних тетрадрахм, 16320 золотих філіппік
(Liv., 34, 52; 39, 7), а внаслідок перемоги над Антіохом III у 189 р. римляни
захопили 1230 слонових бивнів, 234 золоті вінки, 224 тис. срібних грецьких
монет, 140 тис. золотих філіппік (Liv., 37, 59) тощо.] і закладало основу для
інтенсифікації аграрного господарства в Італії.
Водночас це сприяло нівелюванню значення чинника зовнішньої загрози, який, як
згадувалося, був вирішальною умовою у відтворенні панівних раніше у суспільстві
пріоритетів і потреб [110 Характерно, що це добре усвідомлювала римська
традиція: «жах перед ворогами примушував громадянську общину бути вірною своїм
добрим справам. Але коли люди позбавилися цього жаху, зрозуміло, з’явилося те,
чому сприяють щасливі обставини – розбещеність і гордість» (Sall. B. J., 41,
2-3). Див. також: Sall. B.C. 10; Hist. fr. 11; 12; Pliny N. H. XXXIII, 150;
Vell. Pat. II, 1, 1; Flor. I, 33, 1; 34, 18; 47, 2; Augustine, De Civitate Dei
I, 30; Orosius V, 8, 2.]. У міру того, як римська civitas перебирала на себе
роль гегемона Середземномор’я, у неї, по-перше, зникав імунітет перед
зовнішніми (східними та еллінськими) культурно-побутовими впливами [111 І хоч у
першій половині ІІ с
- Київ+380960830922