РОЗДІЛ 2
ФЕНОМЕН КОНСТИТУЦІЙНОГО КОНФЛІКТУ
2.1. Конституційний конфлікт — політико-правова реалія
Виникнення терміна «конституційний конфлікт» пов’язано з державно-правовим
становленням Німеччини. Саме в історії цієї країни відбулися події, які увійшли
в історію та в енциклопедії під назвою «конституційний конфлікт» [105, с. 51].
Так, на початку 60-х рр. ХІХ ст. виник конфлікт між прусським юнкерським урядом
та ліберальною опозицією у прусському ландтазі, пов’язаний з намаганнями уряду
отримати додаткові асигнування на проведення військової реформи. Край
«конституційному конфліктові» поклав міністр-президент О. Бісмарк,
реорганізувавши армію без санкції ландтагу [308, с. 336].
Однак, у наведеному випадку категорія «конституційного конфлікту» має лише
історичне тлумачення і не відповідає сучасному смисловому навантаженню цього
явища. Цей термін вперше у сучасному його розумінні з’являється також у
Німеччині. Конституція Німецької імперії від 16 квітня 1871 р. (так звана
«Кайзерівська конституція») вперше передбачала у п. 76 розд. ХІІІ не тільки
можливість виникнення конституційних конфліктів, але й порядок їх
вирішення [179, с. 301]. Стаття 19 Конституції Німецької імперії від 11 серпня
1919 року (так звана «Веймарська» конституція), розвиваючи цю норму,
встановлювала, що «Конституційні конфлікти, що виникають в областях, де немає
компетентного суду для їх вирішення, а також спори не приватноправового
характеру між різними областями або між імперією та однією з областей
вирішуються за клопотанням однієї із сторін суперечки верховним державним судом
Німецької імперії, оскільки у цьому випадку є не компетентним інший імперський
суд. Президент імперії виконує рішення верховного державного суду» [178].
Звернення до історії держави та права, як вітчизняної, так і всесвітньої,
наводить до переконливого висновку про те, що конфлікти у сфері
державно-правових відносин існували стільки, скільки існує сама держава. Але
вітчизняна державна практика до 90-х рр. минулого століття не визнавала
можливості виникнення конституційних конфліктів у суспільному житті. Найбільший
внесок щодо наукової актуалізації цієї проблематики здійснили Л. Герасіна,
М. Панов, Ю. Тодика в Україні та В. Кудрявцев, Є. Степанов, Т. Пряхіна,
Ю. Тихомиров — в Росії.
Отже, ця проблематика є новою для української науки, і відсутність ґрунтовних
досліджень щодо конституційного конфлікту зумовлює відсутність
загальноприйнятого визначення конституційного конфлікту. Деякі автори
ототожнюють поняття конституційного конфлікту з поняттям
«конституційно-правовий спір» та визначають його як «суперечки, що виникли між
учасниками конституційно-правових відносин у процесі здійснення ними своїх прав
та обов’язків та вирішуються у встановленому законом порядку» [149, с. 2]. Із
цим твердженням важко погодитись: конституційно-правові спори — лише одна з
форм конституційних конфліктів. Т. Пряхіна визначає конституційний конфлікт як
«форму взаємодії суб’єктів конституційних відносин, що має політико-правову
природу та обумовлена необхідністю вирішення суперечок щодо визнання,
реалізації, захисту інтересів суб’єктів, що являють собою цінність з точки зору
їхньої соціальної значущості» [246, с. 365]. Це визначення вбачається найбільш
оптимальним, однак має бути уточненим при детальному розгляді основних
елементів та ознак конституційних конфліктів.
Однією з ознак конституційно-правового характеру конфлікту виступає його
предмет — фактичні відносини протистояння, тобто проблема, яка складає основне
протиріччя і є причиною зіткнення сторін, або, навпаки, спричинена таким
зіткненням, а також дії, які здійснюються або повинні (можуть) здійснюватися по
відношенню до об’єкта конституційного конфлікту. Кожна із сторін намагається
вирішити цю проблему на свою користь за рахунок інтересів іншої сторони,
«конституювати власні потреби, забезпечити визнання їх особливої значущості і
цінності, закріплення на вищому рівні правового регулювання, що передбачає
заходи гарантування, забезпечення та правового захисту» [246, с. 367].
Предметом конституційного конфлікту може стати проблема поділу влади,
збереження існуючого конституційного ладу або його оновлення, захист прав і
свобод особистості, визначення пріоритетів державної політики тощо.
Конституційно-правова природа предмета юридичного конфлікту завжди вказує на
те, що це конфлікт конституційний і остаточно зумовлює його сутність. І в цьому
випадку не має значення, які у цьому конфлікті учасники, який його об’єкт,
причини тощо. Так, наприклад, протистояння будь-яких суб’єктів (парламентські
фракції, лобістські групи, суб’єкти законодавчої ініціативи, громадяни, що
страйкують) з приводу прийняття будь-якого закону є конституційним конфліктом,
оскільки відносини щодо законотворчості — є суто конституційно-правовою
матерією. Тому для визначення у цьому випадку конфлікту як конституційного
неважливою є навіть сфера регулювання цього закону.
Об’єкт конституційного конфлікту не завжди має конституційно-правовий, або
взагалі правовий, характер. Це може бути влада, державний суверенітет,
національно-культурна автономія тощо, а може бути й земля, інвестиції,
експортно-імпортні операції, приватизація тощо. Тобто серед об’єктів
конституційних конфліктів можуть бути цінності матеріального, соціального,
духовного характеру, а сутність конституційного конфлікту в такому разі
зумовлюється іншими чинниками — суб’єктним складом, наприклад. Так, під
визначення конституційного конфлікту цілком підпадає п
- Київ+380960830922