РОЗДІЛ 2
ВІДНОВЛЕННЯ БЮРОКРАТИЧНО-ЦЕНТРАЛІСТСЬКОЇ СИСТЕМИ.
АНТИТОТАЛІТАРНИЙ РУХ 1969-1972 рр.
2.1. Згортання демократичних перетворень в ЧССР. Утвердження режиму
“нормалізації”
Внутрішньополітичний розвиток Чехословаччини другої половини 1968 р.-1969 р.
визначався боротьбою антиреформістської прорадянської та реформаторської
фракцій всередині правлячої Комуністичної партії Чехословаччини (КПЧ). Перший
секретар ЦК КПЧ О. Дубчек та його оточення розраховували після окупації країни
військами п’яти держав-членів Організації Варшавського Договору (ОВД) шляхом
компромісів продовжити процес реформ „Празької весни”, виконуючи вимоги
секретного московського протоколу, підписаного 26 серпня 1968 р. радянською та
чехословацькою сторонами, в якому фіксувалося прагнення сторін до
“нормалізації” обстановки в ЧССР. В основі політичної лінії реформаторів було
подолання недовіри радянської сторони, виконання рішень московських переговорів
при тимчасовому обмеженні демократичних прав, зокрема, свободи слова і
зібрань.
На практиці ця політика призвела до закриття журналів “Репортер” (“Reporter”),
“Політика” (“Politika”), “Културни жівот” (“Kulturni ћivot”), створення
Міністерства друку й інформації, яке підпорядкувало засоби масової інформації
КПЧ, розпуску незалежних організацій – Клубу активних безпартійних (КАН),
Об’єднання колишніх політв’язнів – К-231, Словацької організації охорони прав
людини. 13 жовтня 1968 р. Національні Збори прийняли закон, який унеможливлював
діяльність політичних організацій поза структурами Національного фронту. Зі
своїх посад були зміщені голова Національного фронту Ф. Крігель, секретар ЦК
КПЧ Ч. Цісарж, заступник голови уряду О. Шік, міністр закордонних справ І.
Гаєк, міністр внутрішніх справ Й. Павел, керівники чехословацького телебачення
і радіо – І. Пелікан, З. Гейзлар [242,8]. Це стало початком усунення з
політичної арени найбільш активних прибічників реформ.
Вирішальна проба сил, вияснення співвідношення реформаторської та
консервативної фракції у вищому ешелоні партії відбулося на листопадовому (1968
р.) пленумі ЦК КПЧ. Напередодні дубчеківське керівництво спрямувало свої
зусилля на розробку платформи, однаково прийнятої для всіх фракцій партії – і
неосталіністів, які домагалися повернення до бюрократичного централізму 50-х
років, і реформістів, які вимагали продовження перетворень. Проект резолюції,
підготовлений З. Млинаржем, Й. Шпачеком, З. Зраком, який являв собою останню
спробу окреслити рамки, в межах яких зберігалася хоча б видимість продовження
реформаторського курсу, пленум відкинув [119,281]. Натомість противникам реформ
Д. Кольдеру, А. Індрі, В. Біляку, К. Гоффману вдалося провести резолюцію
“Основні завдання партії на найближчий період”. Документ, засуджуючи лінію
реформаторів у досерпневий період, зазначав, що “головною рисою посічневого
розвитку країни став наступ антирадянських і антисоціалістичних сил з метою
зміни існуючого режиму” [113]. Зафіксоване у резолюції формування про “праві і
контрреволюційні сили” обумовило поділ партії і суспільства, виступило
передумовою масових чисток і репресій [296,74].
Листопадовий (1968 р.) пленум призвів до подальшої перестановки сил у
керівництві партії. Був утворений виконавчий орган президії ЦК з 8 чоловік, в
якому О. Дубчеку і Й. Смрковському протистояли “реалісти”, прибічники
“нормалізації”, до лав яких перекинувся голова уряду О. Чернік. Головними
постаттями у керівництві партії стали Л. Штроугал, який очолив бюро ЦК КПЧ по
Чеських землях та Г. Гусак – перший секретар ЦК компартії Словаччини.
Тактика компромісів і поступок дубчеківського керівництва перед Москвою і
консервативними силами наразилася на опір громадськості. Особливо активно
виступили на захист посічневих досягнень студенти і профспілкові організації.
Силове придушення демонстрацій 28 жовтня, 6 і 7 листопада 1968 р. активізувало
їх опір. Протестуючи проти рішень листопадового (1968 р.) пленуму ЦК КПЧ,
студенти Праги 18 листопада 1968 р. оголосили триденний страйк. Їх ініціативу
підтримали у Братиславі, Брно, Чеських Будейовіцях та в інших містах.
Студентська молодь виступила з вимогами відновлення політики реформ та захисту
громадянських прав, отриманих перед інтервенцією. У відкритому листі до
робітників і селян страйкуючі студенти наголосили, що вдалися до цієї акції під
впливом “сучасної політичної ситуації” [66,259]. У деяких областях ЧССР страйк
підтримали профспілкові організації [295,249]. Виступ студентів мав значний
резонанс у суспільстві. Опитування громадської думки зафіксувало, що з вимогами
страйкуючих знайомі 61% опитаних, схвалювали їх дії – 63%, 86% їм
симпатизувало. Як зазначає чеський історик І. Ванчура, “ідея страйку
відповідала загальному настрою суспільства”[390,119].
Незважаючи на симпатії з боку всіх суспільних верств, акція студентської молоді
не досягла своєї мети. Керівництво КПЧ не підтримало страйку, а самі студенти
не могли самостійно мобілізувати інші верстви населення. Політична поразка
страйку призвела до диференціації студентського руху, що проявилась як у
зростанні настоїв безсилля, апатії, так і у радикалізмі.
Подальшу активізацію студентського руху спричинило самоспалення 16 січня 1969
р. студента Я. Палаха на головній празькій площі. Своїм вчинком намагався
сколихнути громадськість на рішучу підтримку курсу реформ. У залишеному Я.
Палахом листі містилася вимога ліквідувати знову запроваджену цензуру. У разі
відмови влади задовольнити цю вимогу студент закликав трудящих до загального
страйку. Вшановуючи пам’ять Я. Палаха, невеликі групи студентів у Празі,
Братиславі, Брно
- Київ+380960830922